Чорт зна що. У кігтях Хапуна

«От уже щезник насилае сон, щоб я проспав пiвнiчну годину, – подумав Юра. – Певно i Микулi Малишовi спати хотiлося, як вiн по цвiт вийшов, щоби зробитися мольфаром, i зробився. І я зроблюся».

Протирае очi Юра своiми дрiбними п’ястучками, але це мало що помагае. Що протре одне око, друге лише склiпае й само затулюеться. Сон за плечима сховався i вiд Юри не вiдступае.

«Хiба патичками попiдбираю повiки», – подумав хитро Юра. Виломив два патички, пiдпер ними повiки i вдивляеться в найбiльший корч папоротi, на якому цвiт, горицвiт розцвiстися мае.

Вдивляеться Юра в корч i чуе, що щезники темними могутнiми постатями окружають його, мов перстенем. Та вiн не пiдводить голови, десь навiть остраху в нього нема, тiльки тi очi, ах, тi очi печуть, патички вгризаються в м’яке тiло, сон iз-за плечей лагiдною долонею повiки гладить. Поволеньки зсунулися патички з-пiд очей, легенько стулилися повiки i хлопець, невиразно пробурмотiвши кiлька слiв, простягнувся, осунувшись у пухку траву.

Смереки опустили вiття додолу, святойванiвськi мушки засвiтилися в повiтрi, папороть затрiпотiла шелестливими листками.

В чагарнику сiв спочивати спокiй.

Нараз iз далини перелякав тишу ночi горластий рик розлогого оленя, що, розломлюючи корчi, продирався до водопою. Шум корчiв розбудив Юру i вiн iз здивуванням розглянуся довкола себе, стрiпуючи сон iз повiк.

– Цвiт папоротi, – свiдомiсть прорiзала думка i очi загорiли.

Всi корчi папоротi довкола нього розцвiлися барвистими цвiтками, обабiч цiлими оберемками.

Кинув оком Юра далi – щезникiв цiла хмара. Отут-таки над ними нагнувся страшенно огидний щезник iз двома великими рогами на лобi, трохи далi з косматою бородою, побiч нього третiй, як смерека: на однiй нозi стоiть вiн у високiй шапцi, ще далi, ой леле, цiла тьма. І всi вони присуваються, до нього нагинаються, горицвiт папоротi розкидають у повiтря, аби тiльки подалеко вiд нього. І то мовчки, тiльки пащеки викривили.

Отой щезник зiрвав цвiт йому з-пiд нiг.

«Мое щастя вкрав», – мигнула думка. Хоче вставати – анi руш. Хоче простягнути руку – мов кам’яна, тiльки жижки скачуть.

– Гай! – прорвалося несамовитим криком iз горла Юри, – i вже на ногах, i вже повнi жменi горицвiтiв, i вже пiгнав удолину.

А за ним шум, а за ним крик, а за ним гармидер. Всi чорти знялися i йому дорогу забiгти хочуть. Та цвiт уже його боронить. Не зближаються до нього, тiльки разом iз ним бiжать навперейми високi, як смереки.