Казка про Рудого і Квашеного

– Менi просто несила дивитися, – пояснював Рудий, – як вони виходять iз дверей магазина зi своiми маленькими пакунками.

– А в мене такi ж вiдчуття щодо щурiв, – вiдповiдав Квашений. – Але ж не годиться нам iсти своiх власних клiентiв, бо тодi вони пiдуть вiд нас у магазин Табiти Хап.

– Якраз навпаки, тодi вони вже нiкуди не пiдуть, – вiдповiв Рудий похмуро.

(Табiта Хап тримала едину iншу крамницю в селi. Й вона не давала кредитiв.)

А Рудий i Квашений давали необмеженi кредити.

Власне «кредит» полягав ось у чому: коли якась господиня купляла брусок мила, то замiсть того, щоб дiстати гаманця й заплатити за нього, вона просто казала, що заплатить iншим разом.

А Квашений робив глибокий уклiн i промовляв:

– Як зволите, мадам, – i тодi у спецiальнiй книзi робився запис.

Покупцi приходили знову й знову i накуповували багато всякоi всячини, незважаючи на те, що вони побоювалися Рудого й Квашеного.

Проте вiд слiв «iншим разом» грошей бiльше не ставало!

Клiенти з’являлися юрбами кожного дня й купляли всього досхочу, особливо ж любителi карамельок.

Зате обсяги продажу були величезнi, у десять разiв бiльшi, нiж у Табiти Хап.

Оскiльки грошей нiколи не було, Рудий i Квашений змушенi були харчуватися своiми власними товарами.

Квашений iв печиво, а Рудий – сушену трiску.

Вони пiдвечерювали при свiтлi свiчки пiсля того, як магазинчик зачинявся.

Коли настало перше сiчня, грошей усе ще не було, i Квашений не мiг купити собi собачу лiцензiю.

– Це дуже неприемно, я боюся полiцii, – казав вiн.

– Це твоя власна провина, що ти тер’ер, от менi не треба лiцензii, i Кеповi теж не треба, бо вiн собака колi.

– Це мене надзвичайно тривожить, я боюся, що мене викличуть на допит. Я марно намагався отримати лiцензiю в кредит у на поштi, – бiдкався Квашений. – У селищi повно полiцейських. Я зустрiв одного, коли йшов додому.

– Послухай-но, Рудий, надiшлiмо рахунок Самюелевi Вусаневi, вiн винен нам 22 шилiнги 9 пенсiв за бекон.

– Я сумнiваюся, що вiн нам узагалi збираеться платити, – зауважив Рудий.

– А я переконаний, що Анна-Марiя цупить у нас продукти – куди подiлися всi вершковi крекери?

– Та ти ж iх сам усi поiв, – вiдповiв Рудий.

Рудий i Квашений перейшли до пiдсобки.

Вони зайнялися пiдрахунками. До одних чисел додавали iншi числа, а до них iще iншi числа.