Різдвяний сюрприз

Напiвзанесена снiгом колiя й тут допомагала Дмитровi вести машину, але тепер вiн нахилявся ближче до лобового скла, уважно стежачи за цiею ледь видимою колiею, освiтленою протитуманними жовтими фарами.

– Не заблукаемо? – з побоюванням запитав я.

– Не бiйся! Прорвемося! – мовив з посмiшкою в голосi Дмитро.

Напевно, так само вiн вiдповiдав своiм товаришам по службi в Афганiстанi, коли сидiв за кермом бронетранспортера та дивився вперед на наступаючих моджахедiв.

У машинi ставало спекотно – грубка працювала на повну потужнiсть.

Я розстебнув дублянку i зняв вовчу шапку. Поклав ii поруч на сидiннi.

Несподiвано машина зупинилася, i Дмитро обернувся до мене.

– Ну що, Васильку, зроби добру справу!

Я, кинувши погляд повз вусате обличчя Дмитра, побачив у свiтлi фар опущений шлагбаум i праворуч вiд нього – будочку постового, пофарбовану в зелений колiр.

– Яку справу?

– Вийди з машини, вiдкрий багажник i дiстань iз рюкзака пляшку «Зубрiвки».

Зайди в будку, постав пляшку на пiдлогу. Потiм пiднiмеш шлагбаум, почекаеш, поки я проiду, i знову його опустиш! Не складно?

– Нi.

У будцi постового я, на свiй подив, побачив на пiдлозi двi пляшки шампанського, три – горiлки та великий трилiтровий слоiк iз каламутним самогоном.

Пiднiмаючи шлагбаум, я озирнувся. Машина, навiть з палаючими фарами, здавалася в цьому темному лiсi наляканою, незахищеною iстотою. І немов спецiально для того, щоб надати цим моiми вiдчуттями бiльшоi iнтенсивностi, з-за чорних стовбурiв сосон вибiгла й застигла тiнь на чотирьох лапах.

Блиснули в темрявi очi. У мене мурашки пробiгли по шкiрi. Я стояв не рухаючись, стискаючи в руцi мотузку вiд пiднятого вгору шлагбаума.

Нарештi «Нива-Тайга» проiхала пiд шлагбаумом, i я його опустив. Прив’язав мотузку до вкопаного в землю стовпчика, на який лягала дошка-перекладина, що перекривала дорогу.

– Куди це ми в’iхали? – запитав я, знову влаштувавшись на задньому сидiннi.

– Заповiдник, – коротко вiдповiв Дмитро. – Та вже недовго залишилося…

Вiн раптом дiстав iз кишенi шкiряноi куртки мобiльний телефон, набрав номер.

– Через годинку будемо! – сказав вiн комусь.

Дивно, але ця коротка телефонна розмова, а якщо точнiше – всього лише одна фраза, сказана по мобiльному, заспокоiла мене, повернула до радiсних рiздвяних роздумiв.