Нічний молочник

Зате праворуч бiля кожноi клямки до благородно-матового металу була прикрiплена пластина з вигравiюваним на нiй трицифровим номером.

– Тридцять два дрiб один, говорiть, – промовив охоронець, пiдвозячи довгий хромований вiзок на колiщатках до стiни з металевими дверцятами.

Зупинився. Смикнув дверцята з потрiбним номером на себе, i зi стiни повiльно виiхала й зависла над мармуровою пiдлогою довга шухляда. У нiй – тiло чоловiка в костюмi. Охоронець за допомогою нескладних манiпуляцiй встановив металеву шухляду з тiлом на вiзок i озирнувся на Дарiю Іванiвну.

– Може, до кiмнати побачень? Чи тут залишитесь?

– Нiкого ж нема, – розвела руками аптекарева вдова. – Посидимо тут! – вона вказала на крайнiй столик праворуч.

Охоронець кивнув i, залишивши вiзок бiля вказаного столика, вийшов iз зали.

– Сiдай, Нiко, – кивнула Дарiя Іванiвна на стiлець. Сама вiдiйшла набiк. Приклала хустинку до очей. Розстебнула пальто, але не зняла його.

Веронiка сiла. Вона дивилася на тiло в залiзнiй скринi. Розумiла хто це.

Ще бiльше, вона вперше в життi вiдчувала подих смертi. Холодний подих чужоi смертi. З боку скринi до рук, шиi, щiк Веронiки тягнувся особливий, металевий, чiпкий холод. Вона навiть вiдсунулася трiшки вбiк, подалi. І раптом Дарiя Іванiвна, нечутно пiдiйшовши ззаду, м’яко поклала своi руки на плечi Веронiки. Веронiка зойкнула з переляку.

– Та що ти, що ти? – зацокотiла Дарiя Іванiвна. – Невже ти така вразлива? Ось познайомся. Це мiй Едiк.

Вона кинула на бiле обличчя покiйного чоловiка погляд, сповнений доброти.

– Я гадала, ви його вже поховали, – промовила стиха Веронiка.

– Не хочеться, – зiзналася вдова. – Якось це не полюдському. Взяти й закопати. Закопати в землю означае вiдразу забути, спекатися тiла й усього, що тебе з ним пов’язуе, раз i назавше. А пам’ятаеш вiрш «З коханими не розлучайтесь»?

Вона також сiла за столик, спиною до покiйного чоловiка. Вийняла з кишенi пальта пласку металеву фляжку, а другоi – двi срiбнi чарки.

– Вiскi, – кивнула вона на фляжку.

– Тут холодно.

Веронiка замислилась. Точнiше, намагалася збагнути, холодно iй тут чи нi. Дивно, але фiзичного холоду вона все-таки не вiдчувала. Тобто якийсь певний i чiтко спрямований холод кiлька секунд тому iснував, але тепер зник, розвiявся. Мiж Веронiкою й джерелом цього холоду сiла Дарiя Іванiвна.

– А що за вiскi? – зненацька спитала Веронiка. Просто задля того, щоб перевести розмову на iншi теми.

– Вiскi? – перепитала вдова. – Та я й не знаю.