Мандрівні комедіанти

 – Дай йому i його жiнцi спокiй, бо iнакше так тебе вiдшмагаю, що душа до пекла проситиметься.

Пан прицiлився в Довбуша.

– Ну, стрiляй! – мовив Довбуш без страху. – Мене нiхто не годен застрелити.

Зухвалець таки стрелив, вцiлив Довбушевi в груди, але куля тiльки вiдскочила та й упала на землю. Довбуш засмiявся.

– Бач, тобi мене не убити, то ж роби, як велю.

– Усе зроблю, як кажеш, – затремтiв пан, мов осика.

Ще тiеi самоi ночi прийшов Довбуш у Космач до Штефана, аби сказати йому, що вже нема чого боятися.

Довбуш сидiв на лавi бiля помальованоi в зелений колiр печi, коли увiйшла Дзвiнка Штефанова. Вiн лиш зiтхнув i навiть слова не змiг мовити. А та усмiхнулася й вiдкинула назад довге золотаве волосся, що скотилося по плечах, мов летюча зiрка.

То була жiнка, яку рiдко коли побачиш, уродлива з довгим аж до землi волоссям, загорталася в нього, мов у золотий плащ. Була вона, наче сонце на небi, аж очам було боляче, дивлячись на неi. Дзвiнка встала з лiжка й вийшла до гостя босонiж, тiльки в однiй спiдницi. Отак стояла перед Довбушем, а вiн згадав собi летючу зiрку й подумав, якщо це летавиця, то хай буде, що мае бути, хай навiть кров вип’е з тiла, хай змусить спинитися серце, хай цiлуе мене, скiльки iй заманеться.

Незадовго пiсля того Штефан пiшов з iншими вiвчарями на полонину. Якось Довбуш перестрiв Дзвiнку в темнiй гущавинi лiсу. Обое були верхи, вона святково зодягнена, в червонiй, наче кров, спiдницi, бiлому кептарi, увiшана коралями та дукачами. Поперед ii коня бiгли двое великих бiлих псiв. У сiдлi вона не поступалася чоловiковi, в руках мала канчук. Довбуш привiтався з нею. Молодиця стримала коня й заходилася поправляти свою вишиту сорочку.

– Куди iдеш, Дзвiнко Штефанова? – почав Довбуш.

– Штефан на полонинi, – вiдповiла. – Що маю робити? iду в Чегет на торговицю.

– Що б ти хотiла там купити? – запитав Довбуш. – Досить тобi захотiти, то прийшли б до тебе й самi царi з дарами.

– Та хотiла б, але хто ж менi що привезе?

Довбуш замислився, а в ту мить у високостi скрикнув орел i змахнув крилами, що мов срiбло зблисли на сонцi.

– Та й що врештi-решт можуть менi привезти? – вела далi Дзвiнка.