Мандрівні комедіанти

 – Низку коралiв, хай навiть перлiв, хустку, червонi чобiтки? Що тут такого особливого? А менi хотiлось би, як у тiй казцi, стати панею, шляхтянкою, жити у великому будинку з колонами та парадовими сходами. Я б стояла на сходах у кацабайцi, якi носять графинi, з коштовним камiнням на шиi, золотi перснi на руках, червонi черевички на ногах, лаяла б i била слуг, забажала б собi королiвського замку та бояр, якi б менi прислуговували, на колiнах би передi мною стояли, як перед царiвною. Хотiла би стати богинею, покласти ноги на мiсяць, мов на срiбний ослiнчик, забажала б собi досягнути орла, що витае у високостi…

Щось ураз зблиснуло.

То зблиснула Довбушева рушниця, й до нiг красунi впав орел. Довбуш пiдняв його й простягнув Дзвiнцi, й орлина червона кров потекла по ii пальцях. Вона завмерла й скоса поглядала на Довбуша.

З того часу Довбуша немов пiдмiнили, з нiким не говорив, нiхто не бачив, аби вiн iв чи пив. Усi виправи на оборону справедливости були вiдкладенi.

Ватаг лежав осторонь вiд товаришiв обличчям до землi, не приходив до нього сон нi вдень, анi вночi.

– Захворiв, – казали однi.

– Любов палить йому серце, – казали iншi.

Старi досвiдченi мужi застерiгали його. Не довiряй жоднiй жiнцi, ватажку, казали вони. Лiпше довiрся тисячi чоловiкiв, анiж однiй-единiй жiнцi.

Та хiба то помогло? Хiба може уникнути людина своеi долi?

Знову прийшов Довбуш до Штефановоi хати. Дзвiнка сидiла вдома пряла.

Коли вiн увiйшов, вона звела на нього здивований погляд i не рушилася з мiсця.

– Де Штефан? – запитав Довбуш.

– Нема вдома, – вiдказала молодиця. – Хiба не знаеш, що вiн на полонинi?

Довбуш мовчки сiв на лаву пiд пiччю.

– Ти до нього прийшов? – запитала Дзвiнка за якусь хвилю. – То можеш iти собi, вiн не скоро повернеться. А якщо хочеш зостатися в мене, то я приготую тобi вечерю.

– Хочу зостатися в тебе.

– Не боiшся?

– Чого?

– Тих, хто тебе переслiдуе?

– Я не боюся нiчого у свiтi.

Дзвiнка пiдвелася й зготувала вечерю. Довбуш не зводив з неi очей i не мiг досхочу надивитися на ii вроду, на личко, осяяне полум’ям з печi. Коли вечеря була готова, господиня виставила на стiл, накритий бiлою скатертиною, пструг та м’ясо, молоко й мед, i сiла поруч Довбуша. Але Довбуш iжi навiть не торкнувся.

– Чому ти не iси? – запитала жiнка.

– Не можу.

– Почекай, я принесу тобi вогню.