Мандрівні комедіанти

Великi ватри палали то тут, то там, ми лежали навколо, укрившись кожухами, спали або фали на сопiлцi чи дримбi. Наче ватри, в далекому небi палахкотiли зорi над нами, повiтря повнилося, мов iскорками, свiтлячками, мерехтiли вони й у вологiй травi. Час од часу чулася опришкiвська пiсня, що аж за душу брала, а провалля луною пiдспiвували ii. Пугикали сови, зрiдка гавкали нашi вiвчури, безугавно витьохкували соловейки, так солодко, до болю солодко. Довбуш лежав на порослому мохом каменi, мов на перинi, i дивився у небо.

Що вiн там бачив, годi сказати, але обличчя його прояснiло. Золотi вiзерунки на темнiй ковдрi неба тiшили його око.

Ось упала зiрка.

Немов вогняний снiп пролетiла вона через небо, й темрява поглинула ii, нiхто й заклинання не встиг проказати.

Довбуш глянув на нас.

– Хтось сказав заклинання? – запитав вiн. Усi мовчали.

– Тодi бути бiдi, – мовив ватажко. – Летавиця ступила на землю й прийняла подобу людини, жiнки.

– Їi легко пiзнати, ватажку, – промовив один старий опришок.

 – По небаченiй вродi та довгому золотому волоссi. А пiзнаеш, зможеш оборонитися.

– Що вдiеш проти тих чарiв? – вiдказав Довбуш. – Летавиця мае силу, супроти якоi безпораднi простi смертнi. Вона зваблюе молодих дiвчат та хлопцiв, приходить уночi й кого поцiлуе, той мусить умерти.

– Якби хтось промовив заклинання, – сказав iнший опришок, – летюча зiрка втратила б силу i не змогла перетворитися на людину.

Довбуш поринув у задуму.

Ледь засiрiло, хмари перекочувалися над нами, наче хвилi моря.

Пролунали пострiли. Усi кинулися до зброi.

– На нас нападають, – закричали деякi. – Нас зрадили! Чути було свисти, гавкiт собак та протяжнi звуки трембiти. Довбуш спокiйно пiдвiвся й пiднiс топiр.

– Не лякайтеся, браття! Доки я ваш отаман, гори нашi!

Пострiли й справдi стосувалися нас, але то були не солдати, якi нас переслiдували, а двое селян iз Космача, котрi розшукували Довбуша. Прийшли скаржитися.

Штефан, так називався один, мав молоду жiнку i не хотiв пускати ii на панщину, сам вiдробляв за неi.

Пан звелiв йому привести жону на поле жати збiжжя, бо була вона вродлива i впала в око пановi. Та коли Штефан знову прийшов сам, пан наказав упрягти його в ярмо й пригрозив наступного разу вилупцювати. Довбуш вислухав Штефана й усмiхнувся.

Склалося так, що той пан вирушив на полювання, селяни мали загнати йому сарну. Та ось непомiтно вiдслонилося гiлля, й з лiсу вийшов Довбуш.

– Штефан поскаржився менi, – заговорив вiн.