Мандрівні комедіанти

У долинах, пiд нашими ногами, лежали глибокi нiчнi тiнi, прiрви зяяли чорним бездонням, i лише верхiвки гiр усе ще купалися у веселому рожевому свiтлi.

Уже зовсiм споночiло, коли ми пiдвелися i рушили до стаi. Над горами сiялося м’яке зоряне сяйво. Кулики пролiтали повз нас, сови сторожко й сумно пугикали в яругах.

Раптом щось схоже на велику тiнь майнуло нам назустрiч, шугнуло до нiг опришка, який iшов попереду, тричi знялося вгору i знов упало долi й тричi скрикнуло, мов новонароджене дитя. Ми стерпли. Стало моторошно, дами перехрестилися, нiхто не зронив анi слова.

Пiсля третього скрику старий опришок пiднiс руку, нiби благословляючи, й виразно проказав глибоким поважним голосом: «Хрещу тебе во iм’я Отця i Сина i Святого Духа. Амiнь».

Тiеi ж митi з’ява зникла й довкола запанувала тиша.

– Що то було? – запитала панна Лодойська, нервово цокаючи зубами. – Якесь застереження?

– Це сова, – сухо завважив природознавець.

– Хiба ви не чули, як воно тричi крикнуло: «Охрести мене! Охрести мене! Охрести мене!?» – мовив зi спокiйною переконанiстю опришок.

– То що ж то було?

– Загублена душа.

– Що?! – перепитала Лола.

– Дитя, яке померло нехрещене й потiм неприкаяно блукало помiж небом i землею. Що сiм рокiв з’являеться воно своiм батькам, родичам або й просто звичайним християнам i вимагае охрестити його.

– Ви охрестили його?

– Так, охрестив цю загублену душу, – з побожним трепетом у голосi вiдказав опришок. – Тепер вона вiднайде спокiй.

– А я гадаю, що ви охрестили сову! – вигукнув роздратовано професор.

– Так, часом вони з’являються в образi сови, це правда, – опришкова вiра була непохитною. – То як гадаете, – мовив далi неквапно, – переночуемо у стаi, а рано-вранцi рушимо в Чорногору?

Ми увiйшли до хижi, де вже позбиралися всi вiвчарi, тiльки двое сторожiв лишилися надворi. Посеред стаi було велике довгасте ватрище, там горiв вогонь, який принесли пастухи з рiдних домiвок у долинi. Тут, на висотi п’яти тисяч футiв над рiвнем моря, його пiдтримуватимуть аж до того часу, як усю череду поженуть знову вниз, вiд 15 травня аж до 15 серпня.

Мiж маленькими вiконцями висiв образ святого Миколая. Уздовж стiн стояли широкi дерев’янi лави, на долiвцi натрушено соломи. Усе обставлено дуже по-спартанському.

Ми сiли на лави. Окрiм священного вогню, що палахкотiв у ватрищi та червоних вiдсвiтiв ватри надворi перед стаею, свiтла бiльше не було.