Мандрівні комедіанти

Мале бiле ягня з нiжною рожевою рийкою на тоненьких нiжках блеяло час вiд часу, мов капризне дитя. Потiм опустилося на колiна, щипнуло кiлька стебел, переминаючи iх губами, лягло собi у траву, то тут, то там скубаючи пашу та кличучи маму, однак без жодноi спроби поворухнутися, та враз зiрвалося на рiвнi ноги, пiдскоком побiгло до староi вiвцi i тицьнулося мордочкою у вим’я, а матiр тим часом самовдоволено метляла куцим хвостом.

Професор обстукував скелi.

– Шукаете, певно, равлiв? – по-змовницьки нахилившись, поцiкавився хiрург, як науковець у науковця.

– Це вапняки перехiдного перiоду, в них не бувае скаменiлостей, – вiдповiв професор недбало. – Нижче залягае прадавнiй пiщаник, а ще далi – гранiт.

– Ага! Правда, правда!

Та коли професор наткнувся на коров’ячу паляницю, його трiумф, на превелике здивування гуцулiв, не мав меж. Вiн гарячково заходився порпатися в нiй у пошуках жукiв. У стаi ватажко разом iз моiм козачком та з допомогою дам готував бануш, – зварену на сметанi кулешу – й смажив пстругiв, яких парубки наловили у струмку неподалiк.

Могутнiй згук трембiти закликав пастухiв доiти отари. Нiби солдати на алярм звiдусiль до загону збiглися вiвцi та юрмилися тепер, штовхаючи одна одну. Кiлька баранiв гордо стиналися в бою рогами. Малi ягнята голосно блеяли й гралися, мов дiти, а iхнi матерi нiжно помекували та намагалися повилизувати своiх нащадкiв.

Неподалiк у повiтрi завис орел.

– Поцiль у нього, старий розбiйнику! – усмiхаючись, пiдбадьорив опришка ватажко. – Як буде так кружляти над нашою стаею, то ще бiди накличе.

Опришок задумливо глянув на гордого птаха. Та враз звiдкись вiд землi спалахнула блискавиця й полетiла в небо, луна покотила горами грiм пострiлу. То один iз вiвчарiв вихопився вперед i вистрiлив зi своеi рушницi.

– А щоб тебе Перун побив! – скрикнув спересердя опришок, та вiдразу ж перехрестився.

Якусь мить орел навiть не зворухнувся, а тодi широко змахнув крилами й поволi почав пiдiйматися дедалi вище, понад хмари.

На полонинi поволi догоряв день, а в долах уже давно запала глупа нiч. Сiрий важкий присмерк, наче хвиля припливу, пiдiймався вгору, накочувався на нас, загрожуючи затопити, легкий туман поплив услiд за призахiдним сонцем i позолотiв у його останнiх променях.