Тато Жора

Втiм, iхня вiдсутнiсть мене влаштовувала. О сьомiй ранку пiд скрипiт паркету повз мого дивану важкуватою ходою проходив тато; услiд за ним – набагато тихiше, майже навшпиньки – мама. Потiм десь дзюрчала вода, лунали уривки фраз про дитячi чобiтки на зиму, про ключi, про якогось Сергеева, свистiв чайник. Зрештою цей хаотичний набiр звукiв закiнчувався клацанням замку, i вся квартира поринала у тишу, якщо не рахувати дзижчання мухи i цокання будильника. Не розплющуючи очей, я посмiхався, вiдчуваючи себе найвiльнiшою у свiтi людиною.

Взагалi, працювали i метушились всi дорослi, окрiм тата Жори. І в цьому – можливостi вiльно розпоряджатись своiм часом – ми були рiвнi.

В нього була дружина на iм’я Серафима, яку i тато Жора, i всi навкруги називали Сiмою, – огрядна жiночка з гостреньким носом, дуже примруженими (навiть неможливо визначити колiр) оченятками i тоненькими чорними вусиками над верхньою губою. Тiтка Сiма вiчно носила повнi торби i була постiйно чимось невдоволеною.

Мабуть, вранцi, коли вона збиралась на роботу, тато Жора, як i я, вдавав, що спить, вiдчуваючи таке ж неймовiрне полегшення.

Потiм вiн вставав, йшов на кухню, де тулилися шафки, табуретки, вiдра. Брав пачку «Казбеку», вiдчиняв кватирку i, дивлячись у вiкно, без поспiху вдаряв пачкою по розкритiй долонi, поки звiдти не з’являвся кiнчик папiроси. Крутив, ледь стискаючи, наповнену тютюном частину у тонкому папiросному паперi. Потiм тато Жора – цей Нептун у широких темно-синiх трусах i майцi, з вирiзу якоi стирчала мочалка сивого волосся, – дмухав у гiльзу, м’яв ii i затискав у великих жовтих зубах.

Чиркав сiрник, i у кватирку вилiтала хмарка диму.

Пачка «Казбеку» з вершником у чорнiй бурцi незмiнно лежала на пiдвiконнi. Ця пачка вабила мене до себе. Одного разу, вибравши момент, я вiдважився взяти звiдти папiросу. Залiз на горище i закурив, але менi так сильно запаморочилося в головi i так мене знудило, що я заприсягся нiколи не курити.

Втiм, те присягання я порушив у чотирнадцять рокiв, коли потрiбно було використати всi наявнi засоби, аби чимшвидше подорослiшати. Вiдтодi папiроси, що непомiтно перемiщалися з пачки «Казбеку» до мого шкiльного пiджака, були просто безцiнними.

Обряд палiння першоi папiроси тато Жора здiйснював щоранку. Тривало це до того дня, коли у вiдкриту кватирку вилетiв янгол, уносячи душу тата Жори.