Князь Єремія Вишневецький

Ми проливаемо тiльки свiт науки i бiльше нiчого. А вже з нашоi колегii нiхто не виходить темним неуком.

– Я вiдомий тому i задля того ми з удовою княгинею постановили оддати молоде княжа до вашоi колегii, – сказав князь Костянтин.

– Але я переднiше мушу князю сказати, що в нас е своi постанови. От прикладом: студенти не мають права навiть ходити й гуляти по садку по двi душi вкупi, вони повиннi ходити або по одному, або втрьох, – сказав патер. – Молодому княжатi доведеться коритись i слухатись i нас, i своiх менторiв.

Патер примiтив, що за кожним його словом в Єремii насуплюються густi брови, а очi стають сердитi та розгорюються, як у вовченяти, i вiн замовк.

«Насуплене та якесь вовкувате i нiби звiркувате княжа привiз до нас оцей князь, але ж безлiчнi маетностi князiв Вишневецьких… Це княжа – не дуже похиле дерево… але ж сила грошей… Ой коли б залучити оце звiря до свого табору, щоб воно часом потiм не наробило нам клопоту. Борони боже, як воно часом пiде слiдком за Криштофом Косинським та Наливайком!»

Патер своiм досвiдним оком прочитав в очах i на виду княжати запеклiсть та завзяття, й сумнi думи виникли i заворушились у його старечiй головi.

Несподiвано в кутку свiтлицi одчинились дверi тихо, без шуму, i з дверей нiби висунулась червона постать езуiта-професора, гладкого й сивого. В той час з прихожоi так само одчинились дверi, неначе самi, i звiдтiль вийшов молодий езуiт, незвичайно гарний, увесь в червоному, з високим бiлим чолом, з блакитними ясними очима, з осмiхом янгола на рожевих устах, гарний, як херувим.

Єремiя несамохiть задивився на його. Молодий езуiт простував до стола тихо, помаленьку, неначе линув на крилах. Але в той час коло тiеi шафи, де сидiв Єремiя, неначе провалилась стiна, i звiдтiль одразу висунувся, неначе вискочив старий езуiт, сухорлявий, худий, як скiпка, лисий, з запалими щоками, з гострим орлиним носом. Єремii здалося, що десь в стiнi одчинили склеп з-пiд землi й звiдтiль, з одчиненоi домовини встав мрець в червонiй мантii. Смiливий хлопець, небоязкий на вдачу, аж жахнувся i подався назад.

Усi тi професори вийшли буцiмто випадком в свiтлицю й попрямували до стола тихою рiвною ступою, неначе червонястi ляльки сунулись чиеюсь захованою потайною рукою. Незабаром в якихсь суточках за однiею шафою знов неначе провалилась стiна, i з чорноi провалини виступив, як тiнь, червоний патер, з круглою, неначе гарбуз, головою, лисий, червоновидий та витрiшкоокий.

Князь Костянтин окинув свiтлицю здивованими очима.