Князь Єремія Вишневецький

– Молодий князь Єремiя надiсь син помершого ясновельможного князя Михайла Вишневецького та княгинi Раiни? – спитав патер Вiнцентiй.

– Еге, превелебний отче! – обiзвався князь Костянтин. – Єремiя син мого брата вдругих i унук славного козацького гетьмана Яреми Байди-Вишневецького.

– Славний паросток славного дерева! Паросток дому Гедиминового та Ягеллонового, – сказав патер Вiнцентiй до молодого Єремii, окинувши гострими очима Єремiю од нiг до голови.

І патер Вiнцентiй обняв молодого Єремiю i щiльно й гаряче й з притиском цмокнув його в обидвi щоки i в чоло.

Єремii не сподобались тi поцiлунки. Вiн не любив пестощiв ще гiрше, нiж усякого напутiння та докорiв. Як патер розняв своi гладкi та гарячi руки, Єремiя одвернув голову набiк, неначе боявся, щоб тi противнi руки не лапнули його й не обхопили його плечей вдруге.

Ректор попросив князя Костянтина сiсти коло стола й сам сiв; потiм, показавши рукою на стiлець, що стояв оддалiк коло канапи за столом, звелiв Єремii там сiсти.

– Славний рiд вашоi ясновельможностi, князю Костянтине, на всю Украiну й Польщу! Давнi предки вашоi ясновельможностi були князями литовськими, – сказав патер.

– І руськими, – додав князь Костянтин з притиском, бо вiн ще гаразд не сполячивсь.

– Яко опiкун княжати Єремii просимо вашу превелебнiсть прийняти Єремiю до колегii отцiв езуiтiв. Його вчили студенти й навiть професори нашоi Киiвськоi колегii, i я сподiваюсь, що вiн матиме спроможнiсть далi вчитись у вашiй колегii, бо латину знае вже добре.

– Вiрю, вiрю, i ми з великою охотою приймемо молодого князя в нашу колегiю, – сказав ректор, i його погляд, швидкий, як блискавка, впав на Єремiю й неначе пронизав його наскрiзь.

Патер зиркав на княжа жадiбними очима, неначе кiт на клiтку, де трiпала крильцями пташка.

– Ми, ясновельможний князю, з дорогою душею приймемо до своеi колегii цей славний паросток славного роду, котрий так багато прислужився нашiй дорогiй вiтчизнi. Я дуже радий, дуже радий! Ми не вважаемо на вiру наших вихованцiв i приймаемо до себе усякових, якоi б вiри вони не були.

– Хоч я сам тепер католик, але княгиня, мати княжати, бажала помираючи, щоб цей нащадок славних предкiв зостався в благочестивiй вiрi, – обiзвався твердим голосом князь Костянтин.

– Борони боже, щоб ми кого силували приставати до святого римського костьолу або силували одвертатись од свого народу. В нас тiльки науки i науки. Ми вчимо, а не силуемо.