Князь Єремія Вишневецький

Козацькi повстання Косинського, Лободи та Наливайка вже тодi далися взнаки Польщi: вже на львiвському базарi скотилася додолу стята голова козацького отамана Наливайка, котрий пiдняв козацьке повстання проти Польщi. Єзуiти стали обережнi.

Князь Костянтин постукав у браму держалном шаблi. З маленького вiконечка в брамi виглянуло двое сiрих витрiшкуватих очей i почувся чийсь голос. Воротар спитав у прибувших, хто вони такi й чого iм треба. Незабаром важка брама заскрипiла й трохи одхилилась, неначе чогось стереглася.

Князь Костянтин та Єремiя насилу протислись в одхилену браму, iх стрiв послушник у чорнiй сутанi й у широкому чорному брилi й повiв iх через садок до колегii. Товстi дубовi дверi в колегii були замкнутi. Князь Костянтин i тут насилу достукався. Дверi одчинились i перед ним у дверях знов з’явилась якась чорна постать з обголеним видом i заступила дорогу. Князь Костянтин просив заповiстити за себе ректоровi. Чорний служник повiв князя Костянтина в колегiю.

Довгi й темнi та сумнi коридори, зверху закругленi, вилися по обидва боки, неначе чорнi киiвськi печери.

З одного боку, десь далеко-далеко в куточку вгорi, блимало невеличке кругле вiконце, нiби прокручене свердлом-лопатнем у товстiй стiнi. Там в кiнцi коридора при стiнi стояв притулений до стiни здоровий хрест, неначе на кладовищi, а на хрестi висiла вироблена з дерева подоба Христа, простягнувша руки високо вгору на перехрестя й схиливша голову з важким чорним терновим вiнцем. Подоба Христа була помальована рiзкими фарбами. З одного боку нiби лилася гаряча кров i стiкала по тiлi червоними патьоками, ще й покрапала хрест до самого низу. На руках, на ногах, на чолi тiеi подоби червонiли страшнi виразки, червонiли запеченi краплi кровi. Цей покривавлений вид розп’ятого Христа був виставлений на ефектований показ, щоб вражати i без того вразливi та прийнятливi молодi душi студентiв колегii.

Молодий Єремiя впився очима в тi страшнi кривавi виразки, у покривавлену широку виразку в боку i не мiг одвести очей од тих ран, од тiеi запеченоi кровi, котра неначе аж дзюрком дзюрчала, все не переставала литись з тiла.

Чорний служник довiв iх до того хреста i на ходi впав на одне колiно. Коридор загнувся гострим закрутом i знов повився далеко-далеко, темний, сумний, неначе в катакомбах. А в далекому кiнцi знов заманячiв такий самий здоровий хрест при стiнi, зачервонiли рани, залиснiла кров. В тих довгих без кiнця коридорах було тихо, мертво, вiяло холодом, неначе десь глибоко пiд землею.