Князь Єремія Вишневецький

Вона глянула на його довгобразий вид, на делiкатнi панянськi рум’янцi на щоках, i вiн став тепер для неi навiть трохи противний. Вона довгенько мовчала, а потiм сказала:

– Князю! я свого серця досi ще й сама не знаю добре. Поговоримо про це колись згодом, iншим часом. А тепер давай, князю, розмовляти про щось iнше. Дивись, як пишно сьогоднi в нашому садку, як пишно розцвiлися квiтки.

І Гризельда нахилилась, зiрвала двi гвоздички i заклала iх за свою косу.

– Коли ж той iнший час настане? Я тебе так люблю, що не дiждуся того iншого часу.

– Ой буде шукати i знайде! Не зарiкайсь од цього, князю. Людське серце змiнне, як оте сине небо. Сьогоднi воно сине й ясне, а завтра вкриеться хмарами.

– Ти, панно Гризельдо, таке сине небо задля мене, котре нiколи не вкриеться хмарами. До вiку – до суду воно буде яснiти для моiх очей, для моеi душi.

Заславському Гризельда дуже припала до вподоби не за свою красу, котроi вона не мала. Вiн полюбив ii за пишну постать, за поважнi, нiби в коронованоi особи, манери та за розум. Заславський любив i поважав розумних паннiв. А Гризельда була навiть письменна, вмiла читати й писати, прочитала деякi книги, що задля того часу було немалим дiлом. Вона побувала за границею, побувала при дворi австрiйського цiсаря, бачила багато усяких людей, була досвiдна.

– Ласкава панно Гризельдо! Чи дозволиш менi просити твоеi руки в твого шановного ясновельможного панотця? – спитав згодом у неi Заславський.

– Навiщо ти, князю, так хапаешся? Ти ще молодий i я не така вже стара, щоб тобi хапатись з цiею справою. Мене ще нiхто й не сватав, за мене й не б’ються молодi двiрськi лицарi, навiть не змагаються.

Вони обое йшли поруч i зайшли в далекий закуток садка, що тягся поза двором палацу. Гризельда зумисне зайшла туди, щоб заглянути в подвiр’я. Неначе якась сила приманювала ii очi до одчиненоi брами. Вона сподiвалась, що от-от незабаром шугне у двiр на конi князь Вишневецький.