Князь Єремія Вишневецький

Це правда, що ми рiк чи що вчились вкупi з тобою у Львовi. Це я пригадую, – знехотя обiзвався Єремiя.

Заславський прикусив язика й почервонiв: вiн примiтив, що гордий Вишневецький якось наче нехтуе ним.

– Коли ти такий гордий, що не хочеш мене знати, то бог з тобою. А менi приемно, що я з тобою встрiвся й тебе тут побачив, – сказав Заславський.

– Я не гордий i я… так само радий, що впiзнав тепер тебе, свого давнього колегу. Але ти дуже змiнився, неначе не той став: ти вирiс, i дуже вирiс, i якось вилюднiв, не то що змужнiв… – знехотя заговорив Єремiя, але тон його мови був гордовитий, неохочий, трохи неласкавий.

– Князь Єремiя гордовитий, – зашепотiли кругом магнати та iх молодi сини, – не хоче признаватись до своiх давнiх товаришiв; певно гордуе ними, бо багатир на всю Польщу i з славного роду князiв Вишневецьких. Може й з нами не схоче знатись, бо дуже багатий. В його сiл та мiст на Волинi й не злiчити, ще й до того його батько Михайло загарбав собi за Днiпром усю Лубенщину.

– Ти, Єремiе, славного роду i незлiченно багатий. Тут, при дворi нашого найяснiшого короля, тобi випаде славна роль, – сказав одкрито молодий Заславський. – Давно треба було б тобi приiхати до Варшави i стати вхожим до двору.

– Я довго iздив за границею, щоб вивчитись вiйськовоi науки, а потiм обороняв своi лубенськi маетностi од московського та козацького нападу, – обiзвався Єремiя.

– Ми чули про твоi битви з московитами та козаками. Слава про твоi вiйськовi вчинки дiйшла й до нас аж у Варшаву.

– Настане твiй час, то й ти здобудеш лаври на полi битви. А мiй час вже настав задля мене. Багато поклав я ворогiв на полi битви; багато покотилось iх голiв для оборони нашоi дорогоi Польщi й наших шляхетських прав та привiлеiв, – сказав гордо Вишневецький i окинув гордими гострими очима сивоусiв i безусiв магнатiв, – не знаю, чи траплялось кому i з наших старих шляхтичiв повалити на землю стiльки ворогiв Польщi, скiльки я iх повалив.

Старим сивоусим магнатам така рiч молодого князя не припала до вподоби. Вони понадимались i мовчки крутили сивi вуса. Заславський спустив очi додолу. Вiн був чваньковитий. І його брала заздрiсть до слави Вишневецького.

– Гордий цей молодий Вишневецький. Вiн мае на думцi заткнути за пояс та кинути пiд лаву нас, старих, – шепотiли мiж собою старi магнати.