Князь Єремія Вишневецький

Тiльки що Замойський з Гризельдою вийшов з покоiв, Домiнiк Заславський кинувся до Єремii, розвiв руки, щоб його обняти, i крикнув радiсно:

– Чи впiзнаеш мене, давнiй колего?

– Нi, не впiзнаю, – обiзвався знехотя Єремiя, хоч i говорив неправду.

Вiн наглядiв серед натовпу Домiнiка Заславського i впiзнав його. Але до його вже дiйшла чутка, що Заславський вчащае до господи старого Замойського й увиваеться коло Гризельди. Годину переднiше вiн признався б до свого давнього товариша в езуiтськiй колегii у Львовi, але теперечки, як вiн углядiв Гризельду i згадав, що Домiнiк Заславський давно топче стежку до Гризельди, вiн став чогось йому неприемний.

– Невже я так постарiвся, що мене й впiзнати не можна? – спитав Заславський зачудовано.

– Не впiзнаю, – гордо обiзвався Вишневецький i насупив густi чорнi брови так, що вони зiйшлися докупи на перенiссi.

На палкого веселого Домiнiка неначе одразу хто вилив вiдро холодноi води: вiн опустив руки.

– А ми ж у Львовi колись жили вкупi в одному домi й вчились укупi в колегii. Невже я так змiнився?

Єремiя придивлявся до Заславського, неначебто й справдi впiзнавав його. Перед ним стояв високий на зрiст, але тоненький станом Заславський, бiлявий, аж бiлий, з бiлим, як у панни, лицем та тоненькими рожевими устами.

– Я Домiнiк Заславський, твiй давнiй колега в езуiтськiй колегii. Певно ж я дуже змiнився теперечки, коли моi давнi колеги мене не впiзнають. Чолом тобi, князю! – сказав Заславський i подав Єремii руку.

Єремiя взяв його за руку, але й слова не промовив. Вид його був гордий. Чорнi брови, що й без того зрослись вкупi, стали насупленi й неначе говорили: одкаснись од мене, хлопче; ти не вартий того, щоб князь Вишневецький чоломкався з тобою й навiть говорив до тебе.

Веселий Заславський на радощах, що встрiвся з давнiм колегою славного роду, говорив до Єремii надто голосно. На iх обох звернули увагу, iх обступили молодi сини магнатiв. Старi батьки насторочили вуха.

– Невже ти, Єремiе, забувся, як ми вештались по львiвських улицях, як слiдкували за львiвськими красунями. Чи пам’ятаеш панну Зволiнську? – говорив веселий Заславський.

– Я такоi нiсенiтницi не пам’ятаю. Але тебе оце таки пригадав.