Князь Єремія Вишневецький

На головi блищала невисока дiадема, обсипана брильянтами. Темно-сiрi чималi очi були холоднi й твердi, як сталь. В широкуватому лицi, у високому чолi виявлялась чоловiча енергiя й завзятiсть. В сталевих очах свiтився чоловiчий розум. Уся ii висока плечиста постать нагадувала постать амазонки або статую пишноi Юнони.

Єремiя окинув очима увесь збiр пишних панiй та панянок. Мiж ними багато було панянок, гарних, бiлявих, делiкатних, з янгольською красою. Але Єремii чомусь не припадала до вподоби делiкатна панянська краса.

Гризельда стояла серед того свiтлого пишного збору, неначе королева над усiма тими гарненькими, легенькими панночками, неначе вони усi належали до ii двору, сновигали кругом неi, запобiгаючи ii ласки.

«Оттакоi менi жiнки треба! Тiльки така, як Гризельда, заслуговуе стати княгинею Вишневецькою. В ii вродi е щось царське, неначе вона i вродилась, i хрестилась королевою, i на вдачу вдалася в королеву. Вона, одна вона тутечки варта мене, мене, князя Вишневецького.

Усi цi панянки якiсь дрiбненькi, мiзерненькi, легенькi, гарненькi, неначе пташки в садку; i щебечуть вони, мов пташки, i слова, i мова в iх пташина. А в Гризельдиних очах виявляеться щось лицарське, вище», – думав Єремiя, перебираючи очима панянок.

– Моя кохана Гризельдо! треба нам зайняти мiсце в каплицi заздалегiдь, бо натовп великий, от-от швидко вийде король з королевою, – промовив старий Замойський.

– А ти, князю, не забувай мене, старого, прибувай до мене в гостi. Оце недавнечко моя дочка прибула до моеi господи. Моя хата повеселiшала.

– Дуже, дуже дякую ясновельможному пановi канцлеровi за ласку, – обiзвався Вишневецький на прощаннi.

Гризельда пiшла повагом слiдком за батьком до каплицi. Вона йшла горда та пишна, помiж рядами дрiбненьких панночок, неначе бiла лебедиця попливла. Єремiя несамохiть задививсь на ii пишний стан, на кремезну постать.

«Треба й справдi частiше навiдуватись до старого Замойського та придивлятись до панни Гризельди. Нi гарна, нi погана, але яка величнiсть в ii постатi! Якi розумнi в неi очi! І говорить повагом! розсудливо й помiрковано, не лепече, як iншi панночки лепечуть, якось по-пташиному».

В той час, як Єремiя стояв i балакав з старим Замойським та його дочкою, блакитнi очi Домiнiка Заславського слiдкували за кожним його рухом.