Князь Єремія Вишневецький

Кiнь гарцював, як навiжений, ставав дибки, крутився, як птиця в клiтцi, на усi боки. Поли червоного шовкового кунтуша, червонi оксамитовi рукави, засуканi до плечей, метлялись од вiтру. Єремiя сердився на непокiрливого коня. В його очi зайнялися й блискали гнiвом.

«Пишна фiгура! Ой коли б менi подивитись на його очi», – думала Гризельда, виглядаючи у вiкно карети на Єремiю. От кiнь крутнувся убiк, майнули чорнi кучерi, блиснули чорнi очi, нi! нiби карi… – «Який в його смiливий погляд! Це, певно, iталiянець або якийсь венгер з Семиградii», – подумала Гризельда й вже не зводила очей з чорнявого Єремii до самого королiвського палацу.

Довгий блискучий поiзд тихою ходою посовувався до королiвського двiрця по вузьких вулицях. Рядки низеньких домкiв, критих черепицею та драницями, а подекуди й соломою, мали без мiри велику супротилежнiсть з розкiшним блиском поiзду. Здавалось, нiби якимсь чудом таке позолочене й поцяцьковане перлами диво блиснуло серед смiтника або десь серед села, або на мiсцi, вкритому пилом та смiттям.

Мiщан та жидiв на вулицях стовпилась велика сила! Вони стояли двома довгими рядами вподовж узеньких улиць i тiльки витрiщали очi на поiзд. Позолоченi карети, дорогi конi, шаблi в золотих пiхвах, дорога упряж, обкована срiблом, карети та екiпажi, оббитi всерединi шовком, золото, срiбло й перли на магнатах – усе те сяло, облите ясним свiтом сонця. Червонi, жовтi, зеленi й синi кунтушi, облямованi золотом, неначе дивовижнi квiтки манячiли перед здивованими мiщанами. Вони ще зроду нiколи не бачили такоi розкошi серед польських старих магнатiв за переднiших часiв! Жидки з жадобою в очах позирали на золото й перли на людях та конях i тiльки цмакали з дива губами.

Розкiш вже запанувала в тi часи в Польщi. Шляхта вже втратила давню лицарську вдачу i давню простоту i стала зовсiм нестатковитою. Давня завзятiсть та статковитiсть, давнi простi звичаi вже тодi випахались в неi до решти. Вже запанувала розкiш у всьому. Шляхта жила так розкiшно, що навiть чужоземцi дивувались.

Ця розкiш в убраннi, в iжi й напоях наводила смуток на старосвiтських панiв – лицарiв, котрi ще недавно iздили на простих драбинчастих возах i одягались в кунтушi з простого сукна. Старi шляхтичi, поглядаючи на той блискучий поiзд, тiльки хитали головами.

– І де вони понабирали стiльки срiбла, золота, перлiв та оксамитiв? – гомонiли мiщани, дивлячись на те диво.

– Обдерли своiх хлопiв, бо завели страшну панщину, грабують i беруть в хлопiв все, що тiльки схотять.