Князь Єремія Вишневецький

В Киiвщинi, на Волинi, в Галичинi й на Бiлiй Русi саме тодi лютували ксьондзи та езуiти; силували всiх до унii й до католицтва, однiмали силою церкви i повертали iх на костьоли; пани оддавали своi маетностi з панщанними людьми i з церквами в посесiю жидам. Плач i крики народу доходили i на Заднiпрянщину. І за Днiпром усi стривожились, що князь Єремiя оселяеться над Сулою; усi думали, що вiн наведе ксьондзiв та езуiтiв, заведе польське вiйсько й силуватиме до унii й католицтва.

Ченцi в монастирях змовились i з переляку незабаром повтiкали з монастирiв за московську границю в Курський край.

Славний Петро Могила з великого гнiву та жалю й не писав до свого небожа: вiн знав його завзяту вдачу.

Киiвський митрополит Ісаiя Копинський написав до князя Єремii послання, докоряв йому за зраду Украiнi й вiрi, нагадував йому, що славний рiд князiв Вишневецьких в Чернiговi держався православноi вiри i стояв на оборонi рiдного краю, своеi вiри й народностi. Але гордий Єремiя не вважив на його послання. Не такi думки, не такi мрii зародилися й змiцнiли в гордому княжатi.

Іншi стежки до iншоi слави вже визначив вiн собi в своiй гордiй та завзятiй душi.

Єремiя звелiв зiгнати на роботу силу панщанного народу на шарварок.

На горах заворушились люде, неначе комашня. Копали окопи, насипали здоровi вали, возили цеглу, ставили частоколи.

Незабаром пiсля того Єремiя розiслав по Украiнi й по Волинi своiх комiсарiв закликати ходачкових шляхтичiв до себе на вiйськову службу. В його була думка завести двiрське вiйсько таке здорове, якого не мав нi один магнат у Польщi й на Украiнi.

Старости знов зiгнали народ на шарварок. Єремiя закладав коло свого палацу неначе свою Сiч. Вiн загадав копати землянки, ставити довгi куренi для нежонатих вiйськових. Окопи й вали далеко вигнались в степ. Коло куренiв викопали довгi ями, поставили мурованi кабицi, замурували в кабицях здоровi казани, щоб варити страву, поставили довгелецькi станi для коней. Єремiя за всiм доглядав сам, усьому давав ряд. Уся його душа лежала до тих вiйськових окопiв, до тих куренiв, де мало пробувати його князiвське вiйсько.

І незабаром потяглися до Лубен ходачковi шляхтичi, усякi пройдисвiти та волоцюги, що пробували на ласкавому хлiбi при тодiшнiх магнатських дворах. Однi тяглися пiшки но степах, iншi iхали на шкапах, неначе Дон-Кiхоти, обiрванi, закудланi й неумиванi по цiлих тижнях, але з диким завзяттям в очах, з гордими очима. Єремiя приймав iх до себе на службу з дорогою душею.