Великий Гетсбі = The Great Gatsby

Дiвчина, що була з ним, теж потрапила в газети, бо виявилося, що в неi зламана рука. Це була покоiвка з готелю в Санта-Барбарi.

У квiтнi наступного року в Дейзi народилася дочка, й вони виiхали на рiк до Францii. Там ми два-три рази зустрiчалися – в Каннi, у Довiлi, а потiм вони повернулися додому й оселилися в Чикаго. Дейзi там, як ви знаете, прийняли дуже добре. Компанiя в них була безпутна – золота молодь, гультяi, баламути, але Дейзi змогла зберегти бездоганну репутацiю. Може, завдяки тому, що вона не п’е.

Це велика перевага – лишатися тверезою в п’яному товариствi. Не наговориш зайвого i, головне, можна собi дозволити який-небудь фортель, коли всi довкола повпивалися так, що вже нiчого не бачать i не тямлять. А може, Дейзi взагалi нi з ким не крутила романiв – хоч е в ii голосi щось таке…

Ну, а мiсяця пiвтора тому вона раптом знову почула прiзвище Гетсбi, вперше за всi цi роки. Було це, коли я спитала – пригадуете? – чи не знайомi ви у своему Вест-Еггу з Гетсбi. Пiсля того як ви поiхали додому, вона зайшла до мене в кiмнату, розбудила мене й спитала, що то за Гетсбi, про якого я згадувала, i, коли я спросоння описала його, вона якимсь дуже дивним голосом сказала, що це, напевно, той самий, з яким вона була колись знайома.

І лише тодi я збагнула, що Гетсбi – це ж i е отой офiцер у ii бiлому автомобiлi.

На той час, коли Джордан Бейкер закiнчувала свою розповiдь, ми вже залишили «Плазу» й з пiвгодини катались у фаетонi алеями Центрального парку. Сонце встигло сховатися за високими житлами кiнозiрок на П’ятдесятих вулицях захiдних кварталiв, i дзвiнкi дитячi голоси дзвенiли, мов цвiркуни в травi, виспiвуючи:

Я шейх Арабiстану,

А ти моя кохана.

В твое шатро прийду я,

Як тiльки нiч настане.

– Дивний збiг обставин, – сказав я.

– Нiякого збiгу обставин тут немае.

– Цебто як?

– Гетсбi купив той будинок, бо знав, що Дейзi мешкае поблизу, по той бiк затоки.

Отже, тiеi червневоi ночi вiн здiймав свiй погляд не тiльки до зiрок! Раптом я побачив живу людину, що доти була закута в безглуздо пишний обладунок.

– Вiн просив спитати у вас, – вела далi Джордан, – чи не погодилися б ви коли-небудь запросити Дейзi до себе в гостi й чи не мiг би вiн тодi завiтати до вас на часинку.

Скромнiсть цього прохання приголомшила мене. Вiн чекав п’ять рокiв, купив справжнiй палац, на казкове сяйво якого злiталися хмари всiлякоi мошви, – i все заради того, щоб мати можливiсть «завiтати на часинку» до чужого дому.