Великий Гетсбі = The Great Gatsby

– …тож я тiльки раз глянув на нього, – сказав мiстер Вольфсгайм, поважно потискуючи мою руку, – i, як по-вашому, що я зробив?

– Що? – ввiчливо поцiкавився я.

Але запитання, очевидно, призначалося не менi, бо вiн зразу ж випустив мою руку й нацiлив свого виразного носа на Гетсбi.

– Я вiддав грошi Кетспо й сказав: «Кетспо, не платiть йому нi цента, поки вiн не заткне свого рота». І вiн таки заткнув рота! Зразу!

Гетсбi взяв нас обох пiд руки й повiв до ресторанного залу, i мiстер Вольфсгайм, проковтнувши наступну фразу, занурився в стан сомнамбулiчноi вiдчуженостi.

– Вiскi з содовою? – спитав метрдотель.

– Приемний ресторанчик, – сказав мiстер Вольфсгайм, роздивляючись на пуританських нiмф на стелi. – Але менi бiльше подобаеться той, через дорогу.

– Так, вiскi з содовою, – кивнув Гетсбi, а тодi вiдказав мiстеровi Вольфсгайму: – Там надто задушно.

– І задушно, i тiсно, – сказав мiстер Вольфсгайм. – Зате скiльки спогадiв!

– Це ви про який ресторан? – спитав я.

– Старий «Метрополь».

– Старий «Метрополь», – сумовито вимовив мiстер Вольфсгайм. – Скiльки облич, яких нiколи бiльше не побачиш. Скiльки друзiв, яких уже нема в живих. Повiк не забуду тiеi ночi, коли там застрелили Розi Розенталя. Нас було шестеро за столом, i цiлу нiч Розi iв i пив – i як iв! Як пив! Аж ось десь над ранок пiдходить до нього офiцiант i каже: «Вас там при входi хтось питае» – а в самого, бачу, обличчя якесь дивне. «Іду», – вiдповiдае Розi й хоче пiдвестись, але я йому не даю, смикаю назад у крiсло й кажу: «Що це за штучки, Розi, як ти потрiбен якомусь сучому синовi, то нехай вiн заходить сюди, а ти звiдси не виходь, ясно?»

Було вже по четвертiй, якби не спущенi штори, то ми вже бачили б, як свiтае.

– І що ж вiн – вийшов? – простодушно спитав я.

– Звiсно, вийшов. – Мiстер Вольфсгайм обурено зблиснув на мене носом. – На порозi ще озирнувся i сказав: «Дивiться, щоб офiцiант не забрав моеi кави». І тiльки-но вiн ступив на тротуар, йому вгатили три кулi в його набите черево й дали газу.

– Чотирьох з них потiм посадовили на електричний стiлець, – пригадав я.

– З Беккером – п’ятьох. – Його нiздрi допитливо скинулися на мене. – То вас, я чув, цiкавлять дiловi пропозицii?

Вражений таким несподiваним переходом, я розгубився. За мене вiдповiв Гетсбi.

– Нi, нi! – вигукнув вiн. – Це не той.

– Не той? – Мiстер Вольфсгайм був очевидно розчарований.

– Це просто мiй приятель. Я ж вам казав, про того ми поговоримо iншим разом.