Великий Гетсбі = The Great Gatsby

Я вже ладен був запитати, як його звуть, але в цю мить Джордан глянула на мене й, усмiхаючись, спитала:

– Ну як, розгулялися нарештi?

– Майже, дякую. – Я знов обернувся до свого нового знайомого. – Розумiете, я опинився в незручному становищi: господаря ще й у вiчi не бачив. Я сусiд цього Гетсбi, мешкаю отут, поряд, – я махнув рукою в бiк невидимого живоплоту, – вiн прислав до мене свого шофера iз запрошенням.

Мiй спiврозмовник якось розгублено помовчав, а тодi раптом сказав:

– Та це ж я Гетсбi.

– Що?! – вигукнув я.

 – Ох, вибачте, будь ласка.

– Я гадав, ви знаете, друже. Видно, з мене кепський господар.

Вiн усмiхнувся менi пiдбадьорливо – нi, бiльше нiж пiдбадьорливо. Таку усмiшку, сповнену невичерпноi зичливостi, людинi щастить побачити в життi хiба чотири-п’ять разiв. Якусь мить вона немовби осягае все суще на землi, а потiм вирiзняе з нього вас i раз i назавжди вiддае вам цiлковиту й незаперечну перевагу. І ви вiдчуваете, що вас розумiють саме настiльки, наскiльки вам цього хотiлося б, i вiрять у вас так, як ви самi вiрите в себе, i, безперечно, сприймають вас саме так, як ви найбiльше хотiли б, щоб вас сприймали.

Але тут усмiшка раптом зникла, i я побачив перед собою просто чепурного ферта рокiв тридцяти з чимось, що мав майже смiховинну манеру висловлюватись якомога вишуканiше. Це намагання ретельно добирати слова впало менi в око ще до того, як вiн назвав себе.

Майже ту ж мить прибiг лакей i доповiв, що мiстера Гетсбi викликае Чикаго. Той вибачився з легким поклоном, що призначався кожному з нас.

– Якщо вам чогось захочеться, друже, – скажiть, i вам подадуть, – мовив вiн до мене. – Я незабаром повернусь. Даруйте.

Тiльки-но вiн одiйшов, я обернувся до Джордан – менi кортiло висловити iй свiй подив. Я чомусь уявляв собi мiстера Гетсбi вже немолодим рум’яним товстуном.

– Що вiн за один? – спитав я. – Що ви про нього знаете?

– Тiльки те, що вiн – чоловiк на iм’я Гетсбi.

– Але звiдки вiн родом? Що робить?

– Ну, от, тепер i ви туди ж, – вiдповiла вона з лiнивою усмiшкою.

 – Менi вiдоме тiльки одне: вiн якось сказав, що навчався в Оксфордi.

За постаттю мiстера Гетсбi почало вимальовуватись якесь туманне тло, але наступнi слова Джордан розвiяли його.

– Я, одначе, не вiрю в це.

– Чому?

– Сама не знаю. Просто менi не вiриться, що вiн був в Оксфордi.

Щось у ii тонi нагадало менi слова тiеi iншоi дiвчини: «По-моему, вiн убивця, i край», – i це тiльки розпалило мою цiкавiсть.