Великий Гетсбі = The Great Gatsby

Я прокинулася пiсля наркозу, почуваючи себе зовсiм самотньою, i зразу спитала акушерку: «Хлопчик чи дiвчинка?» Вона вiдповiла: «Дiвчинка», i я вiдвернулася i заплакала, а тодi сказала: «Ну й добре, що дiвчинка. Тiльки дай Боже, щоб вона виросла дурненькою, бо в цьому нашому життi жiнцi найкраще бути дурненькою лялечкою!» Розумiеш, я вважаю, що наше життя – це суцiльна мерзота, – переконано вела вона далi. – І всi так вважають, навiть найосвiченiшi люди. Нi, я не просто вважаю, я певна цього. Я ж бо скрiзь побувала, всього надивилася, все перепробувала.

Досi голос ii спонукав мене слухати й вiрити, та тiльки-но вона вмовкла, я вiдчув нещирiсть у ii словах. Мене охопив раптовий сумнiв: невже протягом цiлого вечора вона грала комедiю, щоб заручитися моiм спiвчуттям? За хвилину я переконався в цьому: на чарiвному обличчi Дейзi з’явилася самовдоволена посмiшка, неначе вона довела нарештi, що е повноправним членом того вельми привiлейованого таемного товариства, до якого належав i Том.

Червона кiмната квiтла в сяйвi лампи. Том i мiс Бейкер сидiли на рiзних кiнцях довгоi канапи, дiвчина читала йому вголос «Сетердей iвнiнг пост», i одноманiтний журкiт слiв зливався в заколисливу мелодiю. Свiтло лампи, яскраве на халявах його чобiт, тьмяне на ii волоссi кольору осiннього листя, вiддзеркалилося вiд глянсованоi сторiнки, коли мiс Бейкер перегорнула ii пружним рухом зграбноi руки.

Коли ми ввiйшли, вона застережливо виставила вперед долоню, дочитала: «Далi буде», – й кинула журнал на столик.

– Десята година, – оголосила вона, визначивши час не iнакше як поглядом на стелю. – Слухнянiй дiвчинцi пора спатки.

– У Джордан завтра змагання, – пояснила Дейзi. – У Вестчестерi.

– Ах, то ви – Джордан Бейкер!

Тепер я зрозумiв, чому вона видалася менi знайомою – це миле зневажливе личко не раз дивилося на мене з фотографiй, що iлюстрували репортажi про спортивнi подii в Ешвiлi, Хот-Спрiнгсi й Палм-Бiчi.

– На добранiч, – лагiдно мовила вона. – Розбудiть мене о восьмiй, гаразд?

– І ти так рано встанеш?

– Встану. На добранiч, мiстере Каррауей. Ми ще побачимося.

– Ну, звiсно, побачитеся, – запевнила Дейзi. – Я оце навiть думаю, чи не посватати вас.