Великий Гетсбі = The Great Gatsby

Навiдуйся до нас частiше, Нiку, я постараюсь – як це кажуть? – спарувати вас. Знаеш – то ненароком замикатиму вас обох у комiрчинi, то виштовхуватиму в човнi у вiдкрите море абощо…

– На добранiч, – гукнула зi сходiв мiс Бейкер. – Я нiчого не чула.

– Вона славна дiвчина, – сказав Том по хвилi. – Тiльки даремно iй дозволяють отак швендяти, куди iй заманеться.

– А хто може iй щось дозволити чи заборонити? – холодно спитала Дейзi.

– Їi родина – звiсно хто.

– Їi родина – це одна-однiсiнька тiтка, якiй уже, мабуть, двiстi рокiв.

Дейзi й Том подивились одне на одного.

– Вона з Нью-Йорка? – квапливо спитав я.

– З Луiсвiлла. Подруга моеi юностi. Моеi щасливоi, безтурботноi…

– Ти що, провела з Нiком на верандi задушевну бесiду? – раптом спитав Том.

– Задушевну бесiду? – Вона глянула на мене. – Нi, не пригадую. Стривай, здаеться, ми розмовляли про нордичну расу.

– Тобi, Нiку, тут казна-чого наговорять, не бери всього на вiру, – застерiг мене Том.

Я весело вiдповiв, що взагалi нiчого не чув, i трохи згодом почав прощатися. Вони провели мене до дверей i, поки я сiдав у машину, стояли вдвох у веселому прямокутнику свiтла. В останню мить Дейзi гукнула:

– Зажди! Добре, що я згадала, це ж так важливо. Чи правда, що ти заручився з якоюсь дiвчиною там, у себе вдома?

– Так, так, – приязно пiдхопив Том, – ми чули, що в тебе е наречена.

– Наклеп. Я надто бiдний.

– А ми чули, – наполягала Дейзi; на мiй подив, вона знов оживилася, мов квiтка, що розпустила пелюстки. – Ми чули вiд трьох рiзних людей, отже, це правда.

Звiсно, я знав, про що йдеться, але в мене справдi не було нiякоi нареченоi. Чутки про моi заручини стали, власне, однiею з причин, що спонукали мене податися на Схiд. Негоже рвати давню дружбу з дiвчиною через якiсь плiтки, та, з iншого боку, менi зовсiм не хотiлося, щоб тi плiтки врештi довели мене до шлюбу.

Цiкавiсть Тома й Дейзi до моеi особи зворушила мене, тепер навiть iхне багатство не здавалося менi таким нездоланним бар’ером мiж нами, але, вертаючись додому, я все ж таки не мiг позбутись якогось неприемного, гнiтючого почуття. Менi здавалося, що Дейзi лишаеться едине: схопити дитину на руки й утекти з того дому, – але вона, видно, зовсiм не мала такого намiру.