Енеїда

] Еней пiджав хвiст, мов собака;

Мов Каiн, затрусивсь увесь;

Із носа потекла кабака:

Уже вiн знав, який Зевес.

Шатнувся миттю сам iз хати

Своiх троянцiв позбирати;

Зiбравши, дав такий приказ:

«Як можна швидче укладайтесь,

Зо всiми клунками збирайтесь,

До моря швендайте якраз!»

51.[45 - А сам, вернувшася в будинки – у панських садибах будинками називалися тiльки тi примiщення, в яких жила панська сiм'я та ii гостi, люди «благородного звання». Двiрська челядь, взагалi простолюд, жили в iнших, службових примiщеннях.

Свое лахмiття позбирав;

Мiзерii наклав двi скриньки,

На човен зараз одiслав

І дожидався тiлько ночi,

Що як Дiдона зiмкне очi,

Щоб не прощавшись тягу дать.

Хоть вiн за нею i журився

І свiтом цiлий день нудився;

Та ба! бач, треба покидать.

52. Дiдона зараз одгадала,

Чого сумуе пан Еней,

І все на ус собi мотала,

Щоб умудритися i iй;

З-за печi часто виглядала,

Прикинувшись, буцiм куняла

І мов вона хотiла спать.

Еней же думав, що вже спала,

І тiлько що хотiв дать драла,

Аж ось Дiдона за чуб хвать.

53.[46 - Крадькома виглядаючи з-за комина, Дiдона довго вдавала, що не помiчае зборiв у дорогу зрадливого коханця, довго тамувала злiсть. Побачивши, що Еней хоче втiкати, вхопила його за чуприну, не проговорила, а просичала першу фразу: «Постiй, прескурвий, вражий сину!» Зразок алiтерацii: у кожному словi – глухий свистячий та шиплячий приголосний.

Зо мною перше розплатись;

От задушу, як злу личину!

Ось ну лиш тiльки завертись!

От так за хлiб, за сiль ти платиш?

Ти всiм, привикши насмiхатись,

Розпустиш славу по менi!

Нагрiла в пазусi гадюку,

Що послi iзробила муку;

Послала пуховик свинi.

54. Згадай, який прийшов до мене,

Що нi сорочки не було;

І постолiв чорт мав у тебе,

В кишенi ж пусто, аж гуло;

Чи знав ти, що такее грошi?

Мав без матнi однi холошi,

І тiлько слава, що в штанах;

Та й те порвалось i побилось,

Аж глянуть сором, так свiтилось;

Свитина вся була в латках.

55.[47 - Рожен – загострений кiлок. // Хирний – хворобливий, жалюгiдний.] Чи я ж тобi та не годила?

Хiба рiжна ти захотiв?

Десь вража мати пiдкусила,

Щоб хирний тут ти не сидiв».

Дiдона гiрко заридала,

І з серця аж волосся рвала,

І закраснiлася, мов рак.