Князь Ігор

Над Сеймом було колись сiльце Вербiвка, якщо знаеш…

– Чому було?

– Половцi дотла його спалили.

– Воно й зараз е… Правда, в ньому кiлька хат усього… Але е!

– То, може, i з мого роду хто залишився? – скрикнув Ждан. – Ото була б радiсть!

– Коли-небудь дiзнаешся… А зараз ти хочеш, я так зрозумiв, поступити до мене на службу. І за тебе клопочуть князь Святослав та боярин Славута… Що ж ти вмiеш?

– Руки й голову маю – то й умiю немало… Чого не вмiю – навчуся!

– Ось ти який! А все ж… Коней доглядати вмiеш? З лука стрiляти? Мечем та списом орудувати?

– Бiля коней я змалечку… А в Половеччинi три роки доглядав з батьком табуни Секен-бея… Вмiю i мечем рубнути, i списа метнути!

– А ще що?

– Читати вмiю i писати…

– Навiть так! Та ти просто знахiдка для мене! Ви чуете? Вiн навiть читати й писати вмiе! А по-половецькому гомонiти навчився?

– Був час i для цього, княже… Який бiс хотiв би, так бiда навчила!

– Гм… Ти з простих смердiв?

– З простих, княже.

– А хочеш iз грязi та в князi?

– Нi, я цього не хотiв, коли добирався на рiдну землю.

– Ще б пак! Це ж мiй учитель… Вiн навчав багатьох Ольговичiв!.. Ким же ти хочеш бути?

– Ким накажеш, княже… Пiсля Половеччини нiяка робота не страшна – був би кусень хлiба та куток теплий…

Ігор замислено затарабанив пальцями по столу – щось мiркував. Однак було видно, що хлопець йому подобаеться.

– То кажеш – любиш коней i вмiеш доглядати iх?

– Люблю, княже, i вмiю.

– Тодi я беру тебе… Менi якраз потрiбен конюший, бо старий упокоiвся.

– Дякую, княже. Старатимуся.

– Але не думай, що тобi в мене буде солодко. Муситимеш супроводжувати мене в усiх походах, у битвах! Якщо боiшся, то ще е час передумати i вiдмовитися.

– Я залишаюся у тебе, княже, – твердо сказав Ждан.

– От i гаразд, – завершив розмову Ігор i повернувся до широкоплечого, з окладистою бородою чоловiка, що сидiв вiддалеки разом з Янем: – Рагуiле, покажи новому конюшому стайнi, коней, конюхiв, потурбуйся про житло та одяг i дай притулок гiнцям князя Святослава!.

– Слухаюся, княже, – статечно вклонився, пiдводячись, Рагуiл. – Зараз ми з Янем все зробимо!

2

У полi, бiля Ольжич, на лiвому березi Днiпра, розкинувся вiйськовий стан. Третiй день безперервно горiли у снiгах багаття, воi варили кулiш з яловичиною, сушили онучi бiля вогню, самi грiлися, бо в наметах, що гулко лопотiли пiд вiтром, ходив мороз.