Князь Ігор

Одного разу здобичники притягнули гурт бранцiв, яких Кончак мав справедливо, як йому здавалося, подiлити мiж своiми родами. Нещаснi полоненi тулилися один до одного, щоб хоч трохи зiгрiтися. Серед них видiлявся чоловiк рокiв сорока п’яти. Вiн був без шапки, без верхнього одягу – в однiй сорочцi; на ногах – незвичнi для слов’янина половецькi стоптанi чирики; борода i чуб – скуйовдженi, вкритi памороззю, лiве око запливло синцем, а з розбитоi губи сочилася кров. Вiн тремтiв вiд холоду, мов сухий листок. Нiчний мороз, безперечно, доконае бiдолаху! Та чи дотягне вiн до ночi?

Кiлька разiв проходив Ждан двором з оберемком дров, i кожного разу у нього стискувалося серце: замерзае старий, на очах замерзае!

Тодi вiн наважився: прослизнув у попiвську комiрчину, де ханський кухар став тепер повновладним господарем i куди iнодi посилав юнака по те або по iнше, зняв з жердини старого, витертого кожуха, що не приглянувся половцям, таку ж шапку-бирку, iз-за скринi витягнув запиленi, але ще цiлi чоботи-шкарбуни, зав’язав усе це в стару попiвську рясу i, вибравши хвилину, коли варта не могла його помiтити, прослизнув до гурту бранцiв i тицьнув вузла старому в руки:

– Одягайся, а то замерзнеш!

Бранцi миттю обступили iх, щоб не помiтили вартовi.

Старий натягнув на себе кожуха, шапку, рясу розiрвав на онучi – взувся.

– С-спасиб-бi, х-хлопче, – не сказав, а процокотiв зубами. – Ти хто?

– Мене звати Жданом.

– А мене Самуiлом… – i замовк.

На подвiр’я у супроводi кiлькох беiв та хана Туглiя в’iхав Кончак.

Вiн змерз i, видно, був злий. Ще один штурм Дмитрова зазнав невдачi.

Конюшi притримали його коня. Хан важко сплигнув на землю i, опустивши голову, нi на кого не дивлячись, рушив до хати. Та раптом з гурту невiльникiв назустрiч йому виступив Самуiл i перегородив дорогу.

– Х-хане К-кончак! Х-хане К-кончак! – процокав зубами i низько вклонився. – Дозволь слово мовити!

Кончак суворо глянув на нього, але зупинився.

– Ти хто?

– Я киiвський к-купець… Самуiл… Н-не впiзнаеш?.

. Позаторiк я привозив т-товари в твою з-землю, хане… На Тор… І нiколи нiхто не чiпав мене… Б-бо ж купцiв нiде не чiпають… А тут твоi люди пограбували мiй обоз, з яким я йшов у Сiверську землю, вiзникiв побили, товари й коней забрали, а мене роззули, роздягли i притягли сюди, яко пса…

Кончак, видно, не все второпав, бо наморщив лоба, замислився. Уздрiвши Ждана, кинув нетерпляче:

– Що каже цей урус? Чого вiн хоче?

Ждан швидко переклав.