Князь Ігор

Вперед! І нiкого не жалiти! Це наказую вам я, хан Кончак, син Атрака, внук великого Шарукана!

І вiн, широко розпроставши своi могутнi плечi, вдарив коня i перший помчав на пiвнiч, де бiлiли чистi, не рушенi нi людською ногою, нi кiнськими копитами снiги…

3

Вогняним смерчем прокотилися половцi понад середнiм Посуллям, попалили села, спустошили iх дощенту i врештi обложили Дмитрiв – чимале городище, розташоване на рубежi Переяславськоi та Новгород-Сiверськоi земель. Кончак хотiв узяти його з ходу, та дмитрiвцi встигли зачинити ворота, закласти iхнi провушини мiцними дубовими балками, а стiни облили водою, i вони на морозi вiдразу взялися гладеньким, мов скло, льодом.

Кончак наказав приготувати драбини. Та вони стояли немiцно, ковзалися по льоду, трiщали пiд вагою багатьох тiл, i захисники Дмитрова, озброенi дерев’яними вилами-дворiжками, легко зсували iх набiк або просто назад, i вони з гуркотом падали на мерзлу землю, на смерть розбиваючи тих, хто по них лiз.

Кончак лютував. Стояв на пригiрку i лихим оком зиркав на городище, що не хотiло здаватися.

– Спалiть його! – вигукнув, окрилений новою думкою. – Закидайте палаючими стрiлами! Викуримо урусiв iз iхнiх гнiзд!

Сотнi вогнистих смолоскипiв шугнули через заборола на город. Здавалося, нiщо тепер не врятуе його. Однак приметенi снiгом солом’янi та очеретянi дахи не хотiли займатися.

– Ну що ж, – сказав Кончак, – тодi ми заморимо iх голодом! Я змушу iх iсти собак та котiв!

Минув тиждень. Дмитрiв мужньо тримався i не думав здаватися.

Жив вiн у просторiй хатi дмитрiвського попа неподалiк вiд городища, вставав рано, снiдав i йшов до вiйська, що облягло фортецю. Там вигадував усе новi й новi способи, щоб узяти ii, та всi намагання були марнi, i вiн, змерзлий i злий, повернувшись вечором, люто кляв i мороз, i глибокi снiги, i урусiв, що не хотiли здаватися, i своiх батирiв, котрi, на його думку, проявляли слабодухiсть та невмiння воювати.

– Ждане, ти урус, ти знаеш свiй народ i своi звичаi краще, нiж я. Скажи, як узяти цю кляту фортецю, i я не тiльки випущу тебе на волю, а й дам стiльки багатства, що вистачить тобi на все життя! – питав полоненого, якого чомусь уподобав i тримав при собi, доручаючи всiлякi домашнi роботи – топити пiч, носити воду, допомагати кухаревi-половцю мити посуд чи рубати дрова.

Ждан тiльки здвигнув плечима.