Князь Ігор

Кончак з цiкавiстю глянув на купця.

– А й справдi, менi пригадуеться твое обличчя… Чекай, чекай… це ж у тебе моi доньки купували i намисто, i мило, i лляне полотно, i рiзне узороччя?

– Так, так, хане, у мене, – зрадiв Самуiл. – Такi гарнесенькi дiвчата – кароокi, чорнобривi!

– Гм, я волiв би, щоб у мене було бiльше синiв, – усмiхнувся Кончак i, враз спохмурнiвши, додав: – Я нiколи не чiпав купцiв, а навпаки, завжди ставився до них доброзичливо. На доказ цього я запрошую тебе до себе на вечерю.

І швидко попростував до хати.

Коли Самуiл у тiснiй, але теплiй кухнi трохи вiдiгрiвся, умився i розчесав чуба та бороду, Ждан повiв його до свiтлицi. Тут за столом уже сидiли хани Кончак та Туглiй, Кончакiв син Атрак, названий так на честь свого дiда, та кiлька беiв. Кончак показав на вiльний ослiн:

– Сiдайте! – i вп’явся у смажену баранячу лопатку. – Їжте!

Всi були голоднi i довго iли.

– Зiгрiвся трохи, Самуiле?

Купець витер рота полою кожуха.

– Дякую, хане, зiгрiвся… А то думав – пропаду.

– Де ж тебе перестрiли моi люди?

– На Удаi, бiля Прилуки.

– Куди ж ти прямував?

– У Путивль… Вiз жiночi прикраси, одяг, сiль… І все пропало… Та ще четверо хлопцiв на додачу, а з ними – сани, конi, збруя… Накажи, хане, хай твоi люди повернуть менi мое майно!

– Чого захотiв! Пiди, дiзнайся, де воно!.. Е-е, чоловiче, що з воза впало, те пропало! Дякуй долi, що сам лишився живий…

– Я й дякую.

– От i добре… А тепер скажи менi, чи ти не бачив, коли iхав з Киева, князiв з дружинами?

Самуiл поволi пiдвiв голову, пильно глянув у вiчi хановi..

– Аякже, бачив.

– Де?

– Стоять за Альтою.

– Хто саме?

– А хто?.. Великий князь киiвський Святослав, великий князь землi киiвськоi Рюрик, князь переяславський Володимир та князь чернiгiвський Ярослав… Схоже, очiкують ще когось.

– Невже до Киева дiйшла чутка, що я перейшов Сулу?

– До мене не дiйшла, бо iнакше я повернув би назад… А от чи до князiв дiйшла, того не знаю…

– Однак вони чогось стоять, – замислено проказав хан Туглiй. – Не на прогулянку ж вийшли!

Кончак насупився. Кошлатi чорнi брови зiйшлися до перенiсся, як двi грозовi хмари. Грубе, тверде обличчя потемнiло ще дужче. Видно було, що вiн вражений несподiваною звiсткою i стурбований нею не на жарт.