Украдене щастя (збірник)

В розколисанiй уявi

пiднiмаесь ряд картин:

гори в свiтлi золотому,

фйолетова тiнь долин,

рiчка, наче срiбна стрiчка,

i скалистая стiна,

шлях закурений, мов кладка,

що у безвiсть порина…

Вулиця… Доми низенькi,

за штахетами в садках

георгiнii i айстри

на малесеньких грядках;

стежечки крутi мiж ними,

дерев’яний ганок ось;

по щаблях аж геть над вiкна

винограддя оплелось.

Все те не очима бачу,

а в душi воно живе,

все на крилах iз гармонiй

свiтла й запаху пливе.

Чую, що се власний твiр мiй,

хоч створив його не я;

що се часть ества мойого,

хоч не в нiй душа моя.

Чую, що в отих картинах

б’еться власний мiй живець,

та, проте, я пан iх, нiби

разом хвиля i плавець.

І ось раптом виринае

з рам зелених у вiкнi

тихее лице жiноче,

так знайомее менi.

Тi самi чудовi очi,

що в них грав весь чар життя,

i таемний жаль за юнiсть,

що минула без пуття;

тi самi уста рожевi,

що в них кожде слово вмить

процвiтало, як фiялка,

щоби серце звеселить;

тi самi блiденькi щоки,

де легенький рум’янець

ледве тлiв, мов у глибокiй

шахтi тлiе каганець;

де так рiдко грала радiсть,

смiх зовсiм негусто рiс,

де у хвилях самотини

бачив я перлини слiз;

те саме чоло блискуче,

де яснiв широкий ум,

сильна воля панувала

над роями бажань, дум.

Мигнув сей чудовий образ

i щезае, i зника,

i мене за серце вхопив,

мов могутняя рука.

Затрiпалось бiдне серце,

рветься, грае i летить,

щоб оте лице кохане

вiчно в собi закрiпить.

Та дарма! Воно пропало!

Глянь: побитий градом лан…

Повiнь… Що ж то? Над своею

я уявою не пан?

Воскресни, мiй тихий раю,

моя туго молода,

моя муко незабутня,

моя радосте блiда!

Моя розкоше болюща,

мое щастя, аде мiй,

де в розпуцi я солодкiсть,

в дрожi – знаходив спокiй!

Та даремно! Не воскресне

те, що вклалось спочивать!

Згоенi на серцi рани

не так легко розiрвать.

Навiть i найтяжче горе

як в могилу вiддасте,

то засиплеться помалу

i травою поросте.

Лиш вряди-годи з могили,

наче з-за зелених рам,

блиснуть очi i чудове

личко усмiхнеться нам;

мигне промiнь того щастя,

що – здаеться нам в ту мить —

все життя нам ясним сонцем

було б мусило свiтить.

Мигне, блисне i загасне!

Сили давньоi нема,

чар погас, хiба зiтхання

тихо груди пiдiйма.