Шенгенська історія. Литовський роман

 – А ви, мабуть, не нiмець! Або не зовсiм нiмець! Нiмецька мова у вас якась цiкава!

– Так, – кивнув Кукутiс. – Я не зовсiм нiмець. Я iз Жемайтii.

– Жемайтiя? – повторив Карл, прислухаючись до незнайомого слова. – Це краiна?

– Це земля. Поряд зi Схiдною Пруссiею.

– Схiдна Пруссiя?! А хiба вона ще iснуе?

– Це як подивитися! – вiдповiв Кукутiс. – Жемайтiя також нiби й е, а нiби й немае. Але для мене, для жемайтiйця, звiсно ж, е. Гадаю, що i Схiдна Пруссiя для схiдних пруссiв iснуе, а для iнших, може, й немае ii бiльше! А ви, часом, не схiдний прусс? Хоча навряд чи… Тодi б ви не сумнiвалися в ii iснуваннi!

– Я? Я нiмець, – промовив замислено Карл.

– Нiмець – це за документами, як я – литовець! А глибше, пiд нiмцем у вас хто?

– Пiд нiмцем у мене шваб. По матерi. А по батьковi… Батько з Балтii був, Штральзунд, Пенемюнде, потiм у Ростоцi рибу ловив.

Кукутiс замовк, задумався. Опустив потилицю на пiдголiвник зручного крiсла. Захотiлося подрiмати.

Водiй, кинувши на пасажира-попутника швидкий погляд, увiмкнув радiо.

У Кукутiса кольнуло в серцi. Десь у районi Парижа. Але кольнуло слабко. Раз кольнуло i заспокоiлося.

Отож думки Кукутiса не перейнялися сьогочасною географiею болю. Думки Кукутiса натомiсть стали малювати йому сон.

– Йонасе! – гукнула хлопчика мама.

– Вiтаутасе! – гукнула того ж хлопчика iнша мама.

– Роландасе! – гукнула його третя.

А вiн, трирiчний, стояв розгублено, переводячи погляд маленьких блакитних оченят iз однiеi мами на iншу, i раптом за iхнiми спинами побачив ще одну маму, котра ще тiльки збиралася вигукнути його iм’я. Розгубленiсть змiнилася страхом, i хлопчик заплющив очi, повторюючи вголос, як заклинання: «Я не ваш, я свiй власний! Я не Йонас, я не Роландас, я – Кукутiс!»

На губах дрiмливого попутника водiй помiтив посмiшку. І сам усмiхнувся, заздрячи пасажиру.

Роздiл 28.

На автовокзал Анiкщяя Рената приiхала за пiвгодини до прибуття автобуса з Каунаса. Виiхала з хутора заздалегiдь, аби не поспiшати на заснiженiй дорозi. Але «фiатик» подолав зимову гравiйку легше, нiж дiвчина очiкувала. Сам намацав колiю пiд снiгом i доплуганився до асфальту, по якому уже не один десяток машин iзранку проiхало, утрамбувавши снiг i позначивши край дороги. Далi вона iхала з тiею ж черепашачою швидкiстю, але набагато впевненiше.