Шенгенська історія. Литовський роман

– Тому ми так повiльно й iдемо! – теплi пальчики Інгриди провели по неголенiй щоцi Клаудiюса. – До десятоi ранку у тебе виросте справжня щетина! Але це нестрашно!

До шостоi ранку вони дочвалали, втомленi, до вокзалу Ватерлоо. Купили два квитки до Ішера i сiли в перший примiський потяг, що йшов на Гiлфорд. Залiзнi колеса гримiли, перериваючись на короткi зупинки. Повз них мелькали таблички з назвами станцiй: «Клепхем Джанкшн», «Вiмблдон», «Сербiтон». І ось, нарештi, пiсля пiвгодинноi дороги вони вийшли на мокру платформу станцii «Ішер».

– А тепер? – спитав позiхаючи Клаудiюс, виглядаючи мiсце, куди можна було б покласти наплiчник.

– Туди йти ще зарано. Треба зачекати.

Кiмнату очiкування на першiй платформi вiдкрив iндус-залiзничник, якраз коли вони пiдходили до дверей. Усмiхнувся. Побажав гарного дня.

– Ох, якби всi були такими! – вже опустивши наплiчник на пiдлогу i впавши в залiзне крiсло, мовив у спину залiзничнику Клаудiюс.

– Ти хочеш, щоб усi в Англii були iндусами? – всмiхнулася Інгрида.

– Угу, – Клаудiюс кивнув. – Хочу, щоб усi в Англii були ввiчливими iндусами-залiзничниками. Мене така Англiя цiлком влаштуе!

– Але тодi й тобi доведеться стати iндусом-залiзничником!

– Згоден!

– І що, додому потiм ти також iндусом повернешся? – фантазiя виганяла з голови Інгриди втому.

– Ми ж iз тобою обое повернемося: я – iндусом, а ти – iндускою!.. Спати хочеться…

– Ну спи, а я постережу твiй сон, – пожалiла бойфренда Інгрида i глянула на нього ласкаво.

І Клаудiюс, пригорнувшись головою до ii плеча, провалився в дрiмоту. Провалюючись, вiн чув ii подих, чув биття ii серця, що долинало крiзь плоть, крiзь шкiру, крiзь футболку, зелений светр i пухову китайську куртку.

Ритм ударiв ii серця був неспiшним i рiвним. І навiть якщо це було не ii серце, а його власне, то все одно цей ритм присипляв краще за будь-яку пiгулку.

Десь поруч зупинялися поiзди, бжикали автоматичнi дверi вагонiв, вiдчиняючись, i тут же гучно зсувалися, вдаряючись твердими гумовими кантами. Дрiбний стукiт квапливих пiдошов. Усе це не турбувало, не вiдволiкало, не будило. Тiльки коли водномить усе стихло, Клаудiюс розлiпив повiки, немов перевiряючи: чи не провалився вiн часом в iнший, безмовний i неживий свiт? Теплий запах волосся Інгриди його заспокоiв. Вона також дрiмала, сховавши чоло в його скроню.