Шенгенська історія. Литовський роман

Головне, що вiн змiг потривожити з вiдстанi двох-трьох тисяч кiлометрiв тишу його домiвки, змiг нагадати про себе речам i меблям, серед яких вiн ще недавно жив.

Довгi гудки тривали, й Андрюс уже було намiрився покласти трубку на мiсце, як раптом знайомий до болю, захеканий голос крикнув йому у саме вухо: «Алло! Алло!»

– Мамо, привiт! – видихнув здивовано Андрюс. – Як ти?

– Андрюсе! Рiднесенький! Привiт! Я тiльки-тiльки зайшла! Ще й снiг iз чобiт не струсила. Чула крiзь дверi, як телефон дзеленчить, а ключ, як на зло, в сумцi загубився! У мене все гаразд! Ти краще скажи, як у вас?

– Чудово! Заробив сьогоднi сорок евро!

– Це в день?

– Так!

– Молодець! То це що, ти тисячу в мiсяць отримуеш?

– Нi, менше, – Андрюс посмiхнувся.

– Головне, що ти влаштувався! Як Барбора? Що вона робить?

– Нянею працюе. Бiльше за мене отримуе.

– Ну, слава богу, що у вас все добре!!! Я так переживала!

– Нi, у нас все чудово! Я нещодавно згадував, як ти мене в Паланзi на «голий пляж» водила!

– Знайшов, що згадувати! – засмiялася мама.

– Як у тебе з грiшми?

– Достатньо, не турбуйся! На пенсiю, звiсно, не розгуляешся, але я пiдробiток знайшла! Двiчi на тиждень консьержкою в новому будинку. У мене е своя кiмнатка, телевiзор!

– Ти телевiзор довго не дивись! Для очей шкiдливо! – жартома порадив Андрюс. – Вибач, менi час. Барбора вдома чекае!

– Привiт iй передай! Поцiлуй вiд мене! – попросила мама.

– Обов’язково!

Спонтанна телефонна розмова з мамою i розбудила Андрюса остаточно, i зiгрiла. Втома минулася. Залишилося вiдчуття якоiсь душевноi незручностi, але воно так просто не розвiеться. Його треба виговорити. Якщо Барбi ще не вечеряла, то вiн iй усе за вечерею i розповiсть. Бiльше ж йому тут нема з ким потеревенити!

Барбора лежала одягнена на лiжку поверх зеленоi ковдри i дивилася в стелю. Вона навiть не обернула голови, коли Андрюс увiйшов у квартиру.

Вiн роззувся, пiдiйшов, задивився на усмiхнений портрет кучерявоi африканки на стiнi.

– Ти втомилася?

– Ага, – видихнула вона.

– А я думав, ми вийдемо повечеряти. У китайцiв чи у в’етнамцiв. Або навiть у французiв? – Вiн показав двi синi двадцятиевровi банкноти i помахав ними над ii обличчям, швидше намагаючись оживити погляд дiвчини, «прилiплений» до стелi, нiж здивувати своiм сьогоднiшнiм заробiтком.

– Ого! – вона зиркнула на Андрюса.