Олюнька

Мала Олюнька скимiла, як голодне цуценя.

Усiх присутнiх пройняв страх. Вони перехрестилися й стали без думки шептати молитви, не в силi отямитися.

Першим Ябчак приступив до постелi обережно, щоб не заваляти собi нiг, i витягнув дитину з тих нечистот, в яких вона лежала i якi звичайно бувають при холеричних нападах.

Дитина подавала слабi ознаки життя. Ябчак узяв по дорозi з жердки над постiллю якусь суху шмату, горнятко з полицi i вийшов до сiней, не оглядаючись на своiх товаришiв, то стояли, як прикованi, й не могли отямитися.

Вийшовши до сiней, Ябчак здiйняв дитини мокру брудну сорочку, черпнув води з бочки, обмив дитину, як мiг, завинув у шмату i винiс надвiр.

Жiнка Петра Ясевого стояла вже на своiм обiйстi, цiкава, чого ii чоловiк iз префектом пiшов до Лукашевоi хати.

Петриха спитала Ябчака:

– А що там дiеться?

– Лукашi обое, небiжчики… Дайте, панi, трохи молока для дитини… Голодне, ледве пищить.

– Матко боска кальварiйська! – крикнула Петрика, сплеснувши в долонi, й побiгла швидко до хати.

За малу хвилину вийшла, несла в кожнiй руцi горнятко i, йдучи до перелазу, переливала з одного в друге молоко, щоб його охолодити. Ябчак узяв горня з дрижачих рук Петрихи i приложив до ротика дитини. Дитина стала жадiбно ковтати молоко, а Петриха напоминала:

– Та не давайте ж вiдразу багато, бо дитинi зашкодить. А що ж там i як? – допитувалася далi.

Але Ябчак не вiдповiдав нiчого. Вiн, либонь, i не чув слiв Петрихи так був зайнятий своею роботою.

За той час повиходили й i iншi з хати Лукашiв. Префект послав якогось хлопця, що надбiг туди, по холерникiв, грабарiв холеричних. Хлопчина пiгнався до корчми, а кого лише здибав по дорозi, розповiдав про наглу смерть Лукашiв. За короткий час майже все село дiзналося про нещастя. Всi хрестилися та охкали, однак у багатьох цiкавiсть брала верх над страхом, тож цiла вулиця коло Лукашебоi хати наповнилася людьми. Декотрi були навiть такi вiдважнi, що перелiзли через перелаз i стали заглядати до хати.

Префект, боячись, щоб хто не заразився, порозганяв натовп повагою свого чину й своеi палицi, поставив сторожа при дверях хати, а сам приступив до громадки старших шляхтичiв, що стояли на вулицi.

– Дзiнь добрий, пане префекце! – привiтали його шляхтичi, кланяючись шапками.

– Гм… Панове браця, треба би порадитися, що робити з дитиною… Так годi кинути ii на вулицi. Старшина переглянулась i почухалася в головi.