Олюнька

– Таж це ще дитина, – вiдiзвався один, – без грудi не обiйдеться… Було це як би явна перешкода, щоби хто змилувався над дитиною.

– Гм… правда й те, але таки годi… гм… Ну що ж? – сказав префект i поглянув на громаду. Всi мовчали нiхто не ворухнувся.

– Коли ви, панове, не хочете, то я ii вiзьму, – каже Ябчак, держачи на руках дитину, вже нагодовану. Дитина, наче вiдчуваючи свого покровителя, усмiхнулася до Ябчака i ловила його вуса своiми голими рученятами. – У мене, – мовив далi Ябчак, – недавно взяв бог таку дитину, тож i сорочинка знайдеться, i хлiба, слава богу, не купую… От якось вигодуеться! На тi слова шляхта заворушилася.

– Ще чого! Щоб шляхетська кров валялася по хлопських припiчках!.. Ми не допустимо до того, хоч би мали дитину чергою годувати.

– Гм… пусте балакання! – промовив префект. – Дитина не теля, щоб ii чергою по тижню годували. Або кажiть, хто бере дитину, або нi, то зараз вiддам ii Ябчаковi. Годi так дитину змарнувати. Але як вiзьме Ябчак дитину, то вiзьме й двадцять моргiв грунту, що Лукашi залишили, котрого вона правна спадкоберчинi[3 - Спадкоемниця.

Аж тепер нагадала собi шляхта, що покiйний Лукаш лишив двадцять моргiв доброго грунту й хату, нагадала собi, що був багачем, що в нього зви чайно був наймит, котрий тепер десь подiвся, мов у воду вскочив.

– Та моя жiнка мае малу дитину при грудях, могла би й цю годувати, – вiдiзвався несмiло Ян Фльоркiв.

– А моя хiба не потрафила би цеi штуки? – заговорив уже смiлiше Стефан Миколаiв.

– Вибачайте, панове! Покiйна Лукашиха була моею рiдною сестрою, – сказав Андрiй Лукашiв, виступаючи наперед.

Не було що казати на таке тверде слово. Префект казав вiддати дитину вуйковi. Той приступив до Ябчака, що готовий був узяти дитину й без грунту.

– Га, най i так буде! – сказав i подав Олюньку Андрiевi.

В тiй хвилинi дитина розплакалася, та не знати, чи загризла ii в животику натще випита пожива, чи, може, несвiдома дитяча душа вiдчула недолю, яка ii жде…

Над'iхали холерники, витаскали тiла Лукашiв iз хати, вложили в скриню, що була на возi, й замкнули вiко.

Пiд час роботи холерникiв усi присутнi клякали та молилися шепотом. Упоравшись зi всiм як слiд, холерники посiдали на вiз, один узяв вiжки в руки, гукнув на коней, луснув батогом, вiз викотився на вулицю i погнав стрiлою.