Олюнька

Ану ходiть сюди… буде нас бiльше.

Ябчак сказав ще кiлька слiв синовi, що брався iхати в поле, перелiз через плiт i наблизився до трьох шляхтичiв.

– А що будемо робити?

– Гм… треба би подивитися у вiкно…

До одного вiкна пiдiйшов префект, до другого – Іван Петрiв, позаслонювалися долонями вiд денного свiтла й так дивилися хвилю досередини.

– А що там? – питае Петро Ясiв.

– Гм… одно лежить на постелi, друге – на землi… Може, вони сплять?

Собака, почувши людей пiд хатою, став ще дужче вити, скавулiти та дертися по дверях.

Тепер приступив Ябчак до вiкна, поглянув усередину i сказав:

– Сплять вони, та вже й не прокинуться бiльше… вони неживi.

У цiй хвилi почули вони зсередини хати тихенький плач дитини.

Не було сумнiву, що Лукашi повмирали. Ясьо Петрiв став сiпати дверi, але вони були замкненi. Вiн уперся, цiлою силою, Ябчак помагав, i за хвилю висадили дверi з бiгунiв. Наполоханий пес вискочив у тiй хвилi надвiр. Вiн був сухий-сухий – шерсть стояла на нiм як щiтка, хвiст сховав пiд себе, язик вивалив та почав ганяти по подвiр'ю, наче скажений.

– Свентий Яне з Дуклi! – закричав префект, вiдступаючись до перелазу. – Гм… таж цей пес сказився!

– Не бiйтеся, не сказився, – каже Петро Ясiв. – Вiн лише дуже голодний, – i вийняв кусень хлiба з кишенi та кинув псовi.

Пес скочив жадiбно на хлiб i за малу хвилю з'iв увесь, начеб проковтнув муху. Заспокоiвши перший голод, пес присiв проти свого добродiя, махав хвостом, облизувався, як би давав пiзнати, що з'iв би ще.

Тепер отворили хатнi дверi. Звiдси ударив такий нездоровий дух, що всi чотири вибiгли чимскорiш надвiр, щоб дихнути свiжим повiтрям. Ябчак пробував створити вiкно, але не мiг, та вибив кулаком шибу, щоби впустити свiжого повiтря. По хвилi увiйшли знов до хати, та аж задрижали вiд того, що побачили.

Лукаш, увесь посинiлий, з розхристаною сорочкою, лежав серед хати. Його волосся, помiшане з соломою, очi, запалi в голову, начеб уже випливли, рот створений, вискаленi зуби та судорожно затиснеш кулаки показували, що Лукаш провiв страшну боротьбу зi смертю, поки вона його подолала.

На постелi, обернена лицем до стiни, лежала мертва Лукашиха. Вона також перебувала немалi муки, як показували затисненi коло живота руки й напруженi ноги. Одно око Лукашихи було отворене. Воно немов дивилося на маленьку пiвторарiчну Олюньку, що пищала коло грудей матерi, бо не мала вже сили анi голосно заплакати, анi всадити до маленького свого ротика мертвоi материноi грудi.