Сагайдачний

– Тепер стрiлятиму без бiса, – каже Петро, усмiхаючись, – треба турковi вибити око! Во iм'я отця, i сина, i святого духа! – Вiн перехрестив лук i прицiлився.

Стрiла попала турковi в око.

Спудеi кинулись до фiгури.

– Не рушати стрiл! Хай побачить пан ректор.

Тепер виступив мiж хлопцiв якийсь козак. Вiн стояв позаду i приглядався так двобоевi на шаблi, як i стрiлянню. Козак був кремезний, гарний мужчина. Лице гарне, обгорiле вiд сонця, чорний вус. На ньому багатий оксамитний кунтуш i сап'яновi червонi чоботи.

Вийшовши з гурту, вiн узяв обох хлопцiв на руки, мов малих дiтей, i каже:

– Лицарi з вас будуть, ось що! Таких мистцiв то хiба на Запорожжi шукати. Знайте, що я перший пушкар мiж козацтвом, а ти будеш перший лучник, а ти – перший на шаблi. Чи ти не з роду Жмайлiв? Бо на Запорожжi ця штука Жмайловою зветься. Ростiть, хлопцi, на славу Украiни.

Вiн поцiлував одного i другого i поставив на землю, а сам вийшов з бурсового города.

Це був Северин Наливайко. Бурсаки обожали його, вiн був для них узором козака-лицаря.

Тепер, як вiн так звеличив тих новикiв, то вони в очах товаришiв виросли на великих людей, вiдразу схилили на себе серця усiх, Та то ще не був кiнець iх сьогоднiшнього трiумфу.

Петро взяв ще раз у руку лук i вибрав стрiлу.

– Я вам, товаришi, ще щось кращого покажу! Ось – глядiть! – ворона летить! – Вiн прицiлився, – ворона впала нежива в огородi. Мiж спудеями повстав великий рух. Всi бiгли по вбиту ворону, мало що ii не розiрвали.

Та в ту хвилю надбiгло кiлька хлопцiв вiд входу i крикнули:

– Тихо, його милiсть iде!

Мiж хлопцями наче маком посiяв.

Всi замовкли. Князь прийшов до огорода в товариствi ректора. Сюди заходив вiн iнколи, як школа вже була в русi. Нiхто не мiг вгадати, яка тому причина. Хлопцi пiдступили i з пошаною цiлували його одежу.

– Чого ви такi веселi? – князь побачив вбиту ворону, в якiй стирчала стрiла. – Хто ii вбив? – питае

– Оцей новик! – закричали всi, показуючи на Петра. – На лету поцiлив!

Князь поглянув ласкаво на Петра, що стояв червоний, мов рожа, наче винуватець який.

– А оце в турка поцiлив три рази, – каже другий, – з кожного разу сказав наперед, де цiлити буде.

Князь пiдступив до огорожi i взяв стрiлу, – вона вбилася дуже твердо в дошку.

– Якби, небоже, так живого поцiлив, то не жити би йому бiльше.

Князь був у незвичайно добрiм i веселiм настроi, що в нього задля тих нещасть, якi його дiм навiдували, траплялося дуже рiдко.