Царівна

] – почувся десь за моiми плечима немилий голос професора Лордена. – Це справдi ви, Орядин?

– А я, я! – вiдповiв цей, обзираючись з немалим зчудуванням i мов немило вражений.

– Гм, з Морави? Гм, та чому не подасте iй (вiн кивнув головою на мене), тiй Лореляй, рам’я?[20 - Рам’я, рамено – рука.]

– Якi вже в вас дивнi вигади, пане професоре! – вмiшалась тiтка. – Вже цiлком перехрестили нашу Наталочку… ха-ха-ха!

– Еге, гм, еге! – воркотiв вiн пiд носом, пiдкручуючи своi сивiючi вуса i не зводячи з мене анi на хвилину своiх блискучих малих очей.

Вiдопхана тiтчиним смiхом i тим його поглядом, вiдвернулась я вiд цiлого товариства i пiшла звiльна вперед. За кiлька хвилин опинився й Орядин бiля мене.

– Їй-богу! – говорив, ступаючи скоро поруч мене, – i не надiявся нiколи побачити тут оцеi мумii з Р. Що вiн тут робить?

– Вiн у нас. Приiхав на кiлька днiв до вуйка. А ви знали його теж давнiше?

– Чи я знав! Вiн був моiм професором. Ми ненавидiлися – страх! Я його за те, що «пiк» за греку[21 - Грека – грецька мова.

– Несимпатичний. Робить враження причаеного; впрочiм, не люблю оставатися з ним сама.

Вiн усмiхнувся, поглянувши десь далеко вперед себе.

– Причаеного, кажете. Це було би ще о нiм лагiдно сказано. Вiн чоловiк без серця, без душi, мстивий, а до того консерватист до смiшностi. Не знаете, чи живе ще його жiнка?

– Живе. Але вiн жалiвся, що дуже хора i що пробувае вже довший час з дитиною у своiх родичiв.

– Бiдна! Вона була така гарна й така лагiдна. Вiн коли тiльки прийшов зi школи в злiм настроi, то все починав з нею сварку. Ми, хлопцi, всi о тiм знали. Вже замучив ii, мабуть, зовсiм; iй i так не було багато потрiбно, вона була нiжна, мов та павутинка…

– Вона мае бути далеко молодша вiд нього, – споминав вуйко.

– Молодша. Вiн оженився трохи пiзно. Чи ви розмовляли з ним довше?

– Нi, а потiм… менi не хочеться того слухати, що вiн менi говорить!

– Вiн зве вас Лореляй, – закинув Орядин.

– І не мав що лiпшого придумати! – вiдповiла я мимоволi сердито. – От… нiмець!

Вiн усмiхнувся.

– Не говорити б нам лiпше о чiм iншiм? – спитала я.

– І я так думаю. Не люблю про нього згадувати. Може би, ми де-небудь сiли? Город малий, приходиться лиш другим з дороги уступатися, а тим лише втомитеся.

Саме проти нас, пiд кущами турецького бозу, стояла лавка, зi свiтлом поруч.