Царівна

Там ми усiли, замовкли.

Довкола нас гамiр, музика, розмови, смiхи, а ми наче понiмiли. Вiн зняв мовчки капелюх з голови i вiдгортав волосся з чола. Трохи згодом почула я його погляд на собi.

– От що тепер сказав би я до хвилини… – обiзвався вiн.

– Що? – я глянула на нього спокiйно, вижидаюче.

– Сказав би: тривай iще, ти така гарна!

– Чим гарна?

– Тим, що переживаю ii з вами.

Я не вiдзивалася, а вiн, потрохи зворушений, говорив далi:

– Другий просив би вас в тiй хвилi о прощення, а я, користаючи з кожноi хвилини…

– Чому о прощення? – перебила я йому, здивована.

– Ну, за мое здоровлення колись-то, коли я вас не пiзнав перше по законах етикетальних, а так лише.

– З чутки? – Це слово вимовила я мимоволi гiрко. Завдяки любовi моеi тiтки, я не тiшилася найлiпшою славою мiж знайомими.

Мов переляканий, пiдвiв вiн голову й видивився на мене.

– Ви мене не зрозумiли, – сказав опiсля лагiдно. – Менi, правда, лучилося чути дещо про вас, але що я всяким поголоскам не довiряю, то не повiрив i тим про вас i не виробляв собi нiякого суду про вас, т.

е. аж до цii хвилини, коли я мiг оце прочитати. За це також вибачте менi.

З тими словами вийняв хутко з грудноi кишенi свого пальта малий зошит, котрий я з першого погляду пiзнала, i менi з лиця зникла потiм вся кров. У нього находився той Леною захований зошит, котрий я роздерла…

– Це вам Зоня передала? – були одинокi моi слова.

– Зоня. Але вам це прикро?

– Прикро!

– Не гнiвайтеся! – просив вiн.

 – Праця ваша не находиться в негiдних руках.

– Але йшла через негiднi руки!

– Забудьте це!

– Хiба можна?

– Можна. – І вiн усмiхнувся. – Я аж опiсля, значить, по прочитанню розвiдки, довiдався, яким способом вона дiсталася в Зонинi руки. Менi впала вона припадково в руки, але не жалуйте того. Побачивши вас того вечора, як вашi очi говорили об чiмсь, чого посеред бездушноi товпи не було, я знав, що кожне мною почуте слiвце було неправдою, i я зрозумiв вас.

Я знав, що ваша праця була писана кров’ю вашого серця, i я вiдчув, що мушу вас пiзнати; але тодi я не мiг до вас пiдiйти, мусив вiдложити це на другий раз. Лише одного, – додав по хвилi, коли я мовчала, – не розумiю: чому це ви, мабуть замiсть motto[22 - Епiграфа (iтал.).], поклали стишок над працею:

Es klingt mir oft im Herzen,

Wie ein verlorener Klang,

Der sich vergebens sehnet

Zu t?nen im Gesang.