Апостол черні. Книга 2

Ще панували пiвсутiнки, хоч зорi чимраз то густiше виступали на небосхил. Вода наново вспокоiлася, легкий вiтрець приляг, дерева стояли нерухомо, а недалеко вiд лавки лежала стара жiнка з заложеними на грудях руками.

«Бабуня», – подумав Юлiян, пригадавши оповiдання о. Захарiя, та ii вплив на молоду дiвчину.

– Тут так тихо, пане Юлiян, – обiзвалася нараз Ева зниженим, нiжним голосом, – можна добре говорити.

Вiн схилився до неi. Що вона мала йому сказати? Щось важне i вагаеться? Нехай лише говорить.

– Зараз, зараз, – почув притишений голос.

Вiн звернувся повним поглядом до неi. Їх погляди стрiнулися: чуднi, переполоханi погляди. Вона вiдвернула очi.

– Гм, панно Ево, не можете сказати?

Вiн схилився ще нижче над нею i солодкий дивний острах опанував його. Вiдiйшла охота? Не мала довiр’я? Сховалася, як мишка?

Вiн вийняв годинник i поглянув. Сьома година.

– Час вертатись додому, там жде батько, – i, сказавши це, зiтхнув.

Довга, непевна мовчанка. Нарештi чути стримуваний насилу шепiт:

– Я люблю… – i, сказавши це, нiби вiддала ввесь скарб, всю покору своеi дiвочоi непорочноi душi i встала, щоб вiдiйти. Вiн зупинив ii.

– Любите мене? Мене, Ево? І кажете це? А я давив таке саме почування, вагався, чи вам про це сказати, щоб не сполохати вас, боявся ображеного княжого погляду ваших очей.

Вiн обняв ii i притиснув сильно до себе, не даючи iй кроку поступити, нi слова промовити.

– Ево, – кликнув щасливий, – чи ти не жартуеш? Повтори ще раз.

– Це правда. Я загубила свою душу за тобою, не маю нi вдень нi вночi супокою. А я не зношу щось затаеного у своiй душi. Цю мою сповiдь ти менi утруднював, бував недоступний, амбiтний i виминав мене, мучив.

– Я суворий по вдачi, Ево, – вiдповiв, – не винен тому, але в мене е серце, що товклося тайком вже ранiше, не менше твого. На чужинi, серед працi, по унiверситетах чи при вiйську – всюди виринали перед моею уявою, дивилися з-пiд бiлого чола i чорних брiв темнi очi, питали щось, заповiдали i знов вiдбiгали, глузували, а все вертались твоi очi, дiвчино.

Вiн говорив поривчасто. Раз розколиханий iз свого спокою, тепер якби не мiг опанувати себе.

– С-с-т… – упiмнула дiвчина, кладучи йому руку на уста та вказуючи на сонну бабуню. – Вона збудиться, а я не хочу, щоб вона довiдалася, що мiж нами зайшло.

Цi слова вона бiльше видихнула, нiж вимовила.

– Тобi бабунi страшно, справдi? – i вiн насупив брови.