Апостол черні. Книга 2

 – Коли в тебе було досить вiдваги, щоб виявити мужчинi свою любов, то чого лякатися ii або взагалi чого-небудь? Може, ти глузуеш собi?

З тими словами вiн заглянув iй на мить допитливо в очi.

Вона вiдчула вразу в його голосi.

– Та куди там…? – заспокоювала, завваживши, як йому груди пiднялися вiд зворушення. – Я лише хочу, щоб це поки що було нашою тайною. Воно так любо. Але ходiм звiдси далi мiж дерева, – додала i поступила кiлька крокiв вперед, мiж першi дуби.

– Ходiм, куди ти хочеш, Ево, – пiдняв руку, щоб ii обвести поза плечi, та вона скрикнула, вiдскакуючи вбiк.

– Гадюка! Юлiяне! – кликнула, – он до води повзе, вiд бабунi. Ох! я ii вже зранку бачила, яка гидота! Юлiяне, це недобрий знак. Це омен.

Вiн замiсть вiдповiли притиснув ii до своiх грудей.

– Омен, кажеш? Дивись, надворi парно, природа, спрагнена, жде прохолоди, гадюка пiшла, куди iй треба.

Так стояли вони ще хвилинку, мов вижидали чого.

– Хто тут, Ево? Ти тут? – почули вони нараз хриплий голос бабунi.

– Я, бабуню, хочете вже вставати?

– Нi. Ще трошки, донцю… ще трошки стережи мене. Що мене збудило? Чи хтось пройшов повз мене, чи наступив на лице босою ногою, як ледом? Чи ти кликала? Я нiчого не тямлю. Подай менi ручку, нехай обернуся…

І з тими словами бабуся обернулася, вiдсуваючись вiд води, i за кiлька хвилин захропiла наново.

* * *

Отiнений лiсною зеленню i вечiрнiми сутiнками, стояв Юлiян оподалiк i ждав.

Ева в яснiй довгiй сукнi з м’якоi матерii пiдiйшла до нього.

– Ходiм, дорогий, – промовила пошепки, – ти сьогоднi робиш на мене таке вражiння, як тодi, коли я тебе бачила офiцером. Такий рiвний.

– Чи я не завсiди такий? – спитав усмiхаючись Юлiян.

Вона покивала головкою i нiжно поцiлувала його.

Його обличчя споважнiло.

– Нащо ти мене оп’янюеш, Ево?

– Мовчи, – усмiхнулася. – Чи я до тебе прийшла, чи ти до мене?

– Як? – спитав вiн, схиляючись над нею, що тулилася шовком до нього.

– Батько? Може би, ми хоч кiлька хвилин були без батька i були самi собою, кiлька хвилин, мiй дорогий, бо самий скажи: чи довго будемо так? Ми ж любимось, Юлiяне, – сказала голосом безжурноi молодости. Розкрила обiйми, обняла його, прилягла до його грудей, не рухаючись, нiби переливала свою душу в його груди. Здавалося, що з ними замовкли дерева, листя, травичка, нiчнi пташки.

– Щоб ти лиш цю хвилину нiколи не забула.