Володимир

– Тодi я вiдмовила твоiм слам, а тiльки-но, ти вже чув, прокляла годину, коли так зробила… Те, що було, минуло, те, що робиться зараз, ой, яке все це страшне, княже. Проте я говорю, жду твого слова, бо хочу, щоб нам з тобою було добре…

– Нам i буде добре! Ти – справедлива, смiлива, хороша! Я, чуеш, Рогнедь, також буду справедливим, хорошим, добрим з тобою…

Вiн пiшов уперед, усе ближче й ближче до неi, обхопив ii стан руками…

– Хороша моя… Чудова!!! – зривались у нього слова.

– Що я роблю! Боги! – промовила вона, рвучко пiдняла руки й обняла його за шию.

Вiн поцiлував ii раз, i другий, i третiй, вона вiдповiдала несмiливим, якимсь шукаючим поцiлунком.

Це була, либонь, остання краплина, що наповнила серце Рогнедi. Володимир сiв на ложе, вона стала перед ним на колiна, – так велiв древнiй покон, – i роззула його.

А тодi Володимир схилився до Рогнедi, взяв ii дужими руками, посадив на ложе, довгим поцiлунком подякував за муки й страждання.

– Рогнедь – добре iм’я, – владно сказав вiн, – але я волiв би називати тебе руським iм’ям – Рогнiдою.

Чи дозволиш, Рогнiдо?

О любов – перша в життi, неповторна, принадна! Ти як квiтка, що розпустилася вночi i, свiжа, запашна, яскрава, здригаеться вiд важких крапель роси, повна живодайних сокiв, тремтить у млосному сподiваннi й напрузi, вiддае нектар, усю таемничу силу чудовому метелику, трудiвницi-бджолi й цiлуе теплу щоку, яка схилилась над нею.

У неi було мiцне, але нiжне й гнучке тiло, поцiлунки ii нагадували тепло сонця, пестощi й ласка подiбнi до морськоi хвилi: а хiба молодий, мужнiй Володимир не був схожий на неi?

Тiльки на свiтаннi лодiя iхньоi любовi зупинила свiй плин у щасливому, безтурботному морi.

У примарному свiтлi нового дня Володимир подивився на неi стомленим, щасливим поглядом. Вона повiрила – новгородський князь може бути суворим, але ще бiльше, мабуть, ласкавим, пристрасним, нiжним…

– Тепер ти й поiдеш, княже Володимире? – тихо й дуже смутно промовила вона.

Поклавши руку на плече, вiн довго дивився на ii обличчя, бачив голубi очi, надзвичайно довгi й нiбито аж важкi вii, блiде чоло, темнi пасмуги пiд очима.

– Так, Рогнiдо, зараз я поiду. Кличуть земля i люди. Попереду тяжка брань.

– Я знаю це – попереду в тебе брань, Киiв, слава… Там ти забудеш мене.

– Нi, не забуду. Слово руського князя – тверде й несхитне. Ще не бачивши, я нарiк тебе жоною, вночi я був твоiм мужем, так i буде.

Вiн поцiлував ii уста, що були вже холоднi, теплою щокою доторкнувся ii чола.