Володимир

Рогнiда замислилась i сказала твердо, рiшуче:

– Нi, княже, пiсля всього, що сталось, i за одну тiльки нiч ти не мiг мене полюбити. Я ждала, всю нiч ждала твого слова, але ти його не сказав. Що ж, уже з Киева напиши менi в грамотi, що велить серце, пошли гонця, щоб усе знала… Я ж не забуду цiеi ночi. Вибачай ще раз за те, що називала тебе ранiше робочичем: ти справжнiй князь Русi. А тепер усе, княже. Їдь щасливо! Я молитимусь за тебе так само, як молилась за свого батька й братiв.

– Рогнiдо! – промовив вiн.

– Я тобi сказав усе, що думав.

– Якщо ж ти, – закiнчила вона смутно, – не полюбиш чи поiдеш i забудеш мене, я залишусь сама й не проклинатиму тебе… Чуеш, мiй единий i коханий! Так, виходить, судили боги…

Вона поцiлувала його. О, який щирий, пристрасний був останнiй поцiлунок Рогнiди!

7

Князь Володимир вийшов з палати, проминув кiлька переходiв, де стояли озброенi воi, i потрапив до стравницi. Там уже приготували снiданок, в зборi була старша дружина. Проте нiхто не сiдав до столу, всi привiтали князя i тiльки тодi, коли вiн сiв, брязкаючи мечами, розташувались на лавах.

– Не будемо затримуватись, дружино! – сказав Володимир. – Дорога нам далека.

Вони iли досхочу, добре й випили. Сам Володимир не хотiв iсти, взяв кiлька шматочкiв в’яленоi конини, запив ii медом.

Прийшов час залишати Полотськ. Князь i воеводи вийшли у двiр, щоб сiсти на коней, прямувати до рiчки, а там лодiями й далi.

Їм не так швидко пощастило виiхати. У дворi бiля терема, де стояли розбитi вози, валялись посiченi шоломи, поламанi списи, сокири, стовпилось багато бородатих, одягнутих у довгi темнi платна й високi ремiннi чоботи людей.

Тiлько-но князь з’явився на ганку, вони стали низько йому вклонятись, загомонiли:

– Вислухай нас, княже Володимире! Не покидай без свого слова.

– Я слухаю! – зупинився на сходах Володимир i дав знак, щоб хтось iз старших полочан пiдiйшов ближче до нього.

Наперед ступив сивобородий чоловiк, на обличчi якого темнiв широкий шрам.

– Княже Володимире! – почав вiн.

– Ми зiбрались тут – полотськi воеводи й бояри, – а множество люду стоiть за стiнами града, щоб сказати тобi, як багато натерпiлись вiд свiонських конунгiв, як багато зла побачили вiд князя Регволда… Праве дiло ти зробив, покаравши його. Але докiнчи справу, княже. Одвiку ми були з Руссю, мали своiх руських князiв, дружбу з Киiв-городом. Просимо тебе, княже, прийми нас до себе, волимо бути з Руссю, багато наших людей бажають iти з тобою.