Володимир

– У цю нiч, – продовжила вона, – менi було дуже важко… Я нi крихти не спала… попросила воiв… прийшла до твоеi палати… довго умовляла збудити тебе… Вони навiть, – Рогнедь ображено посмiхнулась, – шукали, чи немае в мене зброi… Я прийшла… я мусила йти… так треба… так судили боги…

Вона на мить замовкла, дивлячись на вогонь свiчi, що гаряче, як жертва, горiв на столi, i Володимир помiтив, як з ii очей скотилось кiлька сльозин.

– Я прийшла сюди, щоб роззути тебе, княже, – закiнчила Рогнедь, i густi рум’янцi виступили на ii щоках.

Вiн щиро здивувався, пригадавши розмову з Рогнеддю в цiй же палатi кiлька годин тому, суворо сказав:

– Ти вiдмовилась мене роззути, коли я того бажав. Нинi вночi ти намiрялась навiть мене вбити, говорила, що ненавидиш. Я простив тебе, дав життя, дозволив iхати, куди бажаеш… Чому ж ти тепер прийшла?..

– Княже Володимире, – щиро промовила вона. – Ти – смiливий, хоробрий витязь, умiеш ненавидiти й прощати, а тому я прийшла й мушу роззути тебе, княже!

Рогнедь замовкла, рум’янцi на ii щоках потухли.

Почуття перемоги! О, в цю пiзню годину ночi князь Володимир вiдчув його, i, либонь, дужче, нiж напередоднi в битвi, – дiвчина, дочка князя Регволда, що недавно образила й вiдмовилась вiд нього, прийшла сюди, вiддае найдорожче – свое тiло, душу.

– Я був i лишаюсь нинi сином рабинi, – не стримався й зухвало сказав Володимир.

Рогнедь на мить затялась, але опанувала себе й вiдповiла:

– Дуже шкодую, що колись назвала тебе робочичем, проклинаю годину, коли так сказала.

Зробила б тодi iнакше, – заломила вона руки, – може, не було б цього страхiття, живi були б мiй батько й брати… Княже Володимире, менi дуже шкода, що минулого не повернеш. Нинi я побачила, що син рабинi здатний зробити бiльше i може бути справедливiшим, анiж князь… i я полюбила тебе. Ти вiриш менi? Скажи правду…

Володимир не ждав таких слiв Рогнедi, важко було йому й вiдповiдати на ii одверте питання.

– Ти дуже смiлива й до серця менi, Рогнедь! – вимовив вiн.

Нiби борючись з хвилею, яка налiтала на неi, Рогнедь простягла руки.

– І ти бiльше нiчого не скажеш? – крiзь стиснутi зуби вирвалось у неi.

Володимир зрозумiв ii. О, цi жiнки, либонь, усi такi, тiльки що – присягайся iм у любовi. А чи знае вона – це зухвале дiвчисько, – скiльки сил вже коштуе йому?..

– Я ще з Новгорода посилав своiх слiв, – вiдповiв Володимир, – пропонував тобi бути моею жоною…

– Ти глузуеш з мене, княже, – суворо промовила Рогнедь.