Володимир

Ти пожалiв мене як бранку, але не хочеш, щоб я була в Полотську, гониш за Варязьке море, бо я немила тобi?

– Ти марно, – промовив вiн, – говориш це, Рогнедь, бо ще в Новгородi я нарiк тебе жоною. Не я, а ти – зухвала, горда – вважала, що в тобi тече кров князiвни, а я тiльки раб, це ти одштовхнула мою руку, сказала, що не будеш жоною сина рабинi, бо не любила й не любиш мене… Як же ти смiеш запитувати тепер, мила менi чи нi?!

Вона мовчала, i це вже була не та зухвала, горда полочанка, яка недавно злим словом ганьбила князя.

– Я жду, Рогнедь, говори. Якщо хочеш пiти в землю своiх батькiв, вiдчиню дверi, дам грамоту, людей; хочеш бути в Полотську – лишайся… А тепер iди! Я дуже стомився, завтра ж у похiд… Іди, Рогнедь! Прощай!

Не пiднiмаючи очей, вона повернулась, рушила до дверей, вийшла…

Хто знае, чи довго спочивав князь Володимир?! Може, як воiн, що спить i все чуе, склепив очi на одну хвилину i враз прокинувся, може, i це ймовiрнiше, спочивав бiльше, до пiзньоi години ночi, – але раптом вiн схопився, сiв на ложi, одразу ж взув чоботи.

За вiкном стигла нiч, темно було в палатi, крiзь розчиненi дверi струмувало жовтаве свiтло з переходiв, на порозi ж невиразно окреслювались чиiсь тiнi, звiдти линули притишенi голоси.

– Хто там? – запитав князь, i рука його несамохiть потяглася до лави, де лежав меч.

– Це я, – почув вiн голос Рогнедi.

Вiн зрозумiв, що княжна прийшла до нього у якiйсь важливiй справi, хоче сказати те, чого вiдкладати не можна… Тiльки одного не мiг збагнути Володимир: що змусило ii прийти так пiзно, наглоi ночi.

– Гриднi, – велiв вiн, – я говоритиму з княжною… Запалiть свiтло.

Вони внесли й поставили на столi свiчу, швидко вийшли.

Володимир i Рогнедь залишилися в палатi тiльки удвох.

– Конунг Вольдемар, – нечутно ступивши крок уперед, почала вона.

– Я не конунг, а князь, – одразу ж перебив вiн ii, – i не Вольдемар, а Володимир.

– Вибачай, княже.

– Я слухаю тебе.

Знову мовчання й невисловлене вагання.