Володимир

– Коли ти поставиш мене пiд дубом смертi, я сама накину собi петлю на шию…

– Я бачу, ти смiлива…

Полотська княжна мовчала. Князь Володимир ступив крок уперед i зупинився близько вiд неi.

– Слухай, Рогнедь, – по дуже довгiй хвилинi сказав вiн. – У нас, руських людей, е давнiй покон: коли ми одолiваемо ворога, то укладаемо з ним мир i вже бережемо його. Там, у Новгородi, посилаючи слiв до твого батька, я говорив, що хочу мати з ним мир i любов, а тебе на знак цього волiю назвати своею жоною… Коли ж моi сли повернулись i сказали, що князь Регволд порвав i ногами затоптав мою грамоту, я дав слово Новгороду i поклявся перед богами, що Полотськ буде нашим, а ти – моею жоною… А далi що сталось, Рогнедь, – твiй батько i брати вбитi, – що менi – ворогувати з мертвими? Полотська земля скорилась – вiднинi тут буде мир.

Тiльки от ти не скорилась – хотiла мене вбити, помста живе в твоему серцi.

– Я не розумiю, для чого ти це говориш i чого жадаеш вiд мене.

– Чуеш, Рогнедь, – голосно промовив вiн, – вже хто-хто, а я мiг вимагати з тебе дань, та зараз не хочу цього, бо не був би князем, аще мстився б жонi, удовицi, сиротi, та й тобi, полотська княжно… Зроблю з тобою княжий i справедливий руський суд.

Ти дiяла, як велiв твiй закон, – не винувачу тебе, але бiльше, чуеш, бiльше нiчого ти вже зробити не можеш. Через це я тебе й не караю… Будь, Рогнедь, такою, як велить розум, серце, тiльки не роби зла, бо загинеш. Слово ж мое таке. Якщо ти хочеш бути в городi або десь у землi Полотськiй – живи тут, слово князя – закон для його людей. Якщо хочеш повернутись у землю твоiх батькiв – дам тобi грамоту, воiв, якi проведуть тебе скрiзь, хоч i за Варязьке море… Ти – дочка князя Регволда – вiльна робити, що хочеш… Іди, Рогнедь!

Вона не йшла, стояла на мiсцi, от з ii уст зiрвалось:

– Скажи менi одно, княже! Чому ти так робиш, чому волiеш так судити? Закон? Який закон? Я не розумiю того, що ти робиш…

Володимир пильно подивився на неi.

– Нi, тiльки й допрежде закон, – вiдповiв вiн, – але, либонь, е щось i iнше, що велить менi саме так зробити…

– Очевидь, ти, – суворо сказала вона, – вбивши мого батька й братiв, тепер хочеш поглузувати й з мене.

– Глузувати? О нi! – одразу ж суворо вiдповiв вiн. – Ти повинна знати i знаеш – не моя десниця вбила батька й братiв твоiх, а руськi люди. Знову ж, не моя десниця, а вони хотiли вбити й тебе, я ж не дав мечу впасти на твою голову.

– Тодi ти… – почала вона й не кiнчила. – Скажи менi правду, руський княже.