Володимир

Тiльки сам Володимир не пив, говорив з полотським тисяцьким Свидом, що у вирiшальну годину велiв воям у дiтинцi обернути мечi проти Регволда, радився з новгородським воеводою Путятою, якого хотiв залишити посадником своiм у Полотську.

– Залишаю тобi невелику дружину, а ти заутра скликай людей, говори, що мир i тиша повиннi стояти в Полотськiй землi, блюди iхнi закони й покони, дивись на захiд, звiдки невпинно загрожуе ворог, дивись i на схiд, посилай нам пiдмогу.

– А як бути з дочкою Регволда? – запитав Путята.

– Полочани поважають Рогнедь, – вставив слово тисяцький Свид. – Дiвчина справедлива, смiлива, на ловах iде поряд з мужами, з убогими щедра, не рiвня своему батьковi.

– Здаеться, ми ii також не скривдили? – звернувся Володимир до Путяти.

– Так, княже. Рогнедь поховала за твоiм дозволом свого батька й братiв по покону, поклала iх у лодiю, що попливла до моря.

– Мертвим – прощення й тлiн, живим – життя, – промовив князь Володимир. – Але що це? – занепокоiвся вiн, подивившись на затягнутi прозорою шкiрою вiконця в стравницi, що почервонiли, нiби налилися кров’ю.

Далi все сталось надзвичайно швидко. Стравницю почав наповнювати iдкий дух смоли, воеводи кинулись до дверей, але тi були пiдпертi знадвору, шкiрянi вiконця почали горiти й лопатись. Крiзь вiконця долетiв шум багатьох людей, брязкiт мечiв, крики. По всьому було видно, що хтось пiдпалив стравницю.

І раптом дверi розчинились. Їх вiдбили зовнi.

– Зрада! – кричали воi. – Вас хотiли спалити живцем, княже! Вони полили стiни смолою, замкнули всi дверi. Ми пiймали iх, одних порубали, iнших схопили, все це – свiони, слуги Регволда, а вела iх змiя – дочка князя. Ось iх i женуть, всi ми вiдоки того, що сталось. Дозволь скарати iх i убiйницю разом з ними.

Воiв бiля стравницi ставало все бiльше й бiльше – однi розповiдали iншим про пiдпал, звiдусiль линули голоси:

– Скарати головникiв![74 - Головник – убивця.

Привели й палiiв. У свiтлi смолоскипiв князь Володимир побачив кiлькох закривавлених воiв-свенiв, яких штовхали в спини, жiнку в темному одязi, у якоi були зв’язанi за спиною руки.

– Смерть iм, смерть! – волали воi, i вже гострi мечi заблищали над головами палiiв i дочки полотського князя.