Володимир

На нiй не видно було нi керманича, нi гребцiв, нi весел у кочетах, тiльки чорне широке знамено маяло на високiй щоглi.

Посерединi лодii на дошках лежали мертвi – князь Регволд i два його сини Роальд i Свен, опорядженi в далеку дорогу: волосся було зачесане, руки вимитi, на пальцях пiдрiзанi нiгтi, груди присипанi землею.

Так велiв древнiй покон свiонiв i так зробила дочка Регволда Рогнедь – князь Володимир дозволив iй поховати батька й братiв, як велить покон, а дворянам – допомогти iй.

Коли лодiя рушила, Рогнедь з розпущеним волоссям, з сльозами на щоках довго стояла на березi, над головою ii з шумом лiтали ластiвки, але вона нiчого не чула, дивилась i дивилась, як лодiя пливе плесом, зникае вдалинi.

Так вона й плистиме, бо, якщо десь i пристане до берега, ii вiдштовхнуть полочани – у них свiй покон, нехай лодiя з мертвими князями пливе до Варязького моря. А коли й там хвиля не прийме ii, то й ще далi – до далеких скелястих берегiв Свеарiке.

Надходив вечiр. Лодii вже не було видно.

5

Велика стравниця князя Регволда мала головнi дверi з пiвдня, вiд Полотi, – для хазяiна i дружини його, ще однi, з пiвночi, – для дворян. Посерединi стравницi стояв великий стiл, на широких дубових лавах округ нього можна було не тiльки сiсти, а й покласти меч i щит. Тут пiсля бою пiд стiнами города й у дiтинцi князь Володимир зiбрав старшу свою дружину, щоб перепочити, випити й поiсти, радитись про похiд далi.

Надворi вже стемнiло. Дворяни запалили на столах залитi ведмежим салом свiтильнi, гноти яких нестерпно чадiли, поставили горнцi й дерев’янi миски з м’ясом, рибою, рiзним зiллям, корчаги з медом i олом.

Це була звичайна вечеря воiв пiсля ратного труда, пожива для стомленого тiла, услада покалiченому в жорстокiй сiчi.

У цей же час в городi й на погостах, як велiв суворий закон вiйни, воi добрались до медуш, викочували бочки з медом i олом, складали жертви й правили тризну по тих, що загинули пiд Полотськом.

Вогнi палали й далеко за Полотськом, на берегах Двiни, над Дриссою й на Поозер’i – то полочани одержали вiсть, що не стало князя Регволда, клали вогнища, гнали серед нiчноi пiтьми коней, щоб приеднатись до воiв князя Володимира.

– Слава Володимиру! – гримiло в стравницi, де так недавно сидiв i пирував князь Регволд.

– Слава Володимиру! – лунало скрiзь у городi й по долинi.