Володимир

Ярл Фулнер, дiзнавшись вранцi про цю подiю, був дуже невдоволений i, поблискуючи одним своiм оком, довго дивився в далечiнь, куди пiшов з дружиною Володимир.

«Хитрий новгородський князь, – думав вiн, – боiться мати мене спiльником у боротьбi з Регволдом. Що ж, нехай б’еться сам, я ждатиму кiнця битви…»

4

Князь Володимир настиг до Полотська, коли його воi вже захопили посади над Полоттю й Двiною, пiдступили до города й почали там сiчу.

Дружина Регволда, вiдступивши з посадiв, зачинила ворота, пiдняла мости, швидко стала на городницях, жони й смерди вже готували там гарячу смолу й камiння, скрiзь лежали оберемки стрiл.

Почалася люта сiч. Новгородцi з великим трудом пробились i розметали околля, проминули вал i рови, стали пiд самими стiнами, дерлись на них, почали бити ворота.

Згори лилась смола, падало камiння, стоячи за заборолами, дружина Регволда метала тисячi стрiл, земля навкруг червонiла вiд кровi, за стiнами чувся крик, iржали конi – вiдбивши перший наскок, полочани готувались, либонь, опустити мiст, вiдкрили ворота, щоб скопом виiхати звiдти i в полi розметати новгородцiв.

Саме тодi на шляху, що вiв з Полотська на схiд – за рiки Оболь i Полоть, – встала хмара куряви, там земля загула вiд кiнських копит, почувся крик.

У полочан, звичайно, i гадка зникла потикатись за ворота; перекликаючись мiж собою, вони чимшвидше готували на стiнах смолу й стрiли, багато з них кинулись до ворiт, закидали iх зсередини колодами, присипали землею.

Полочани дивились не туди, куди треба, бо в той час коли вершники летiли зi сходу, невiдомо як, але зовсiм з iншого боку – вiд заходу, з берегiв Двiни – непомiтно пiдступили до стiни i видерлись на городницi кiлькасот воiв-iзборцiв, вони, тримаючи в руках щити й мечi, пiшли з городницi на городницю, рубаючи й скидаючи з них дружину Регволда, а тим часом вершники вже були пiд стiнами, розбили, повалили ворота.

Князь Володимир разом з першими воями пролетiв у ворота. Вiн побачив страхiтливе видовище – на землi серед двору лежав мертвий Регволд, iзборцi взяли на списи двох його синiв, скрiзь волали покалiченi воi, iржали конi, чувся брязкiт щитiв i мечiв, дверi ломились у теремах, розлюченi воi вибивали вiкна.

– Годi! – крикнув князь Володимир. – Припинимо сiчу! Глумитись над мертвими не годиться.

Коли сонце стало зовсiм низько над Двiною, вiд берега за Полотськом одiрвалася, зробила широке пiвколо на плесi й попливла на захiд до пониззя велика лодiя.