Володимир

Усе було нiбито спокiйно в лодiях, воi на веслах не розгинались день i нiч, схiд сонця зустрiчали на широкому плесi, сонце ховалось за лiси, але однаково в нiчнiй тишi гримiли весла в кочетах, солов’i спiвали у верболозах та кущах, а люди слухали й мовчали. Вони чули битву, смерть ходила там, де над обрiем висiли великi, яснi зорi.

Битва ця була все ближче й ближче. Воi, якi на конях мчали поперед воiнства, часом повертались, ждали князя, розповiдали, що робиться на берегах i в полi.

– Чи спить князь? – чув Володимир голос тисяцького Чудина.

– Я чую, тисяцький, з чим приiхав?

Двi лодii сходяться на плесi. Князь i тисяцький сидять рука в руку, воi опускають у воду весла i не гребуть, щоб не заважати розмовi, лодii пливуть за течiею, на бистринi тремтять iхнi чорнi вiдбитки, навколо дзюркотить вода, вiдблиски зiрок грають за кермами.

– Є вiстi, княже! – тихо говорить Чудин. – Он у березi горить вогник – туди дiйшли нашi воi, що йдуть крiзь лiси i в полi.

– І що люди?

– Люди тiкають у лiси, ховаються в болотах, аби тiльки не йти з Ярополком, не хотять його. А тепер, коли почули, що ти, княже, iдеш на Ярополка в Киiв, виходять з лiсiв, шукають нас, стоять тут усюди на обох берегах. – Чудин широко розводить руки, нiби обнiмае все навкруг.

– А Ярополк де?

– І про це запитував, княже. Кажуть люди, що тут, на пiвнiчних рiках, його воiв ще не бувало, збираються вони за Волоком, стоять iхнi лодii далеко за Смоленськом.

– Будемо брати, тисяцький! Нехай iде на нього вся земля, вся Русь!

Коли лодii допливли до гирла Ловатi, звiдки iх через озера та дрiбнi рiки волоком потягли до Днiпра, однiеi темноi ночi воi побачили на заходi багряну заграву, що пiзнiше стала яснiти.

То не мiсяць сходив над лiсами – не на заходi його отчина, – то десь за лiсами, де стоiть город Полотськ, щось горiло, i ця велетенська пожежа не вгасала всю нiч, навiть перед сходом сонця на захiднiй частинi неба видно було багряну широку пасмугу.

У цю нiч князя Володимира на лодiях уже не було. З тисячею своiх воiв мчав вiн на конях, якi вже давно стояли напоготовi на ближчих погостах, на захiд, де буяла пожежа: там горiли лiси, i то був знак, що iм треба поспiшати на помiч чолу свого вiйська.